GoogleTranslate

Ukrainian Chinese (Traditional) English French German Italian Latvian Lithuanian Polish Spanish
 

Дійти до зерня суті

Дмитро Мельничук,  Ісак Трахтенберг 5 липня, 18:15

Читайте також

Только пройдя через огонь эксперимента, вся медицина станет тем, чем быть должна.

Иван Павлов

"Наука — ось істинна перевага людини". Із цього вислову Гете цілком справедливо й доречно розпочати ці нотатки, оскільки він якнайкраще характеризує особу ювіляра.

На одній з виставок "Київ і кияни" серед багатьох цікавих робіт привертала увагу скульптурна композиція Валентина Зноби "Династія вчених: академік В.Комісаренко з синами Сергієм та Ігорем —кандидатами наук". Сьогодні сини самі давно вже стали членами академії, успадкувавши славну батькову стезю. В медичній газеті "Здоров'я України" нещодавно згадувалося інтерв'ю, яке свого часу давав журналістові В.Калиті Василь Павлович Комісаренко. Зокрема він розповідав: "Ми ніколи не карали дітей, наш дім завжди був відкритий для друзів і колег, і ми не виганяли дітей у кімнати, щоб не заважали розмові дорослих. Жодного разу ми не говорили поганого поза очі про тих, кому тільки-но посміхались. Ми виховували в дітях високе почуття обов'язку". 

Минули роки. 9 липня директору Інституту біохімії ім. О.Палладіна НАН України, завідувачу відділу молекулярної імунології цього інституту, академіку-секретарю Відділення біохімії, фізіології і молекулярної біології НАН України Сергію Васильовичу Комісаренку виповнюється 70 років.

Відомий учений започаткував в Україні новий науковий напрям — молекулярну імунологію, якій присвятив усю свою діяльність. Ці дослідження в галузі сучасної фундаментальної імунології є конче важливими, оскільки дають унікальну можливість вивчати на різних рівнях організації (молекулярному, клітинному, а також органному) загальні біологічні процеси, пов'язані з ростом, розмноженням та смертю клітин, з механізмами між- і внутрішньоклітинної взаємодії, зрештою вивчати структурну організацію та функціонування макромолекул у лімфоцитах. Саме цією дуже складною і вкрай важливою наукою і зацікавився колись ювіляр, лікар за покликанням і освітою. 

На рішення Сергія Васильовича здобути медичну освіту вплинуло багато чинників. Найголовнішим, мабуть, було те, що батько і старший брат Ігор були медиками, а також те, що від самого дитинства його оточувала атмосфера високої медицини. А коли згадати, що з дитинства Сергієві пощастило знати М.Стражеска, В.Іванова, Д.Сігалова, а серед найближчих друзів батька були брати Михайло і Олексій Коломійченки, Левко Медведь і Олександр Макарченко, то вибір юнака стає цілком зрозумілим.

Науковий пошук

1966 рік… Позаду навчання, попереду — вибір життєвого шляху. Після закінчення медінституту з відзнакою Сергій Комісаренко мав вибирати між практичною медициною і науковою діяльністю. Він обирає науковий шлях — 1966 р. вступає до аспірантури Інституту біохімії АН УРСР, відділ біосинтезу та біологічних властивостей білка, де його науковим керівником став видатний вітчизняний біохімік академік М.Гулий. В інституті на той час працювало багато видатних учених, і для молодих науковців 60-х рр. чудовою школою стала творча атмосфера, яка там панувала. Під час проведення різних конференцій, засідань ученої ради, наукових семінарів у дискусіях брали участь такі корифеї біохімічної науки, як О.Палладін, В.Бєліцер, М.Гулий, Р.Чаговець, Д.Фердман, В.Вендт та інші вчені, котрі залишили по собі не тільки потужні наукові школи, а й глибокий слід у душі кожного молодого науковця, який мав щастя з ними спілкуватися.

За порадою свого наукового керівника і Вчителя Максима Федотовича Гулого Сергій Комісаренко обирає зовсім новий напрям досліджень — біохімію імунітету. Відтоді розпочинається наступний етап його наукової діяльності. Він зупиняється на двох проблемах: регуляція обміну речовин клітини фосфонатами та регуляція біосинтезу антитіл. І те і те було дуже цікаво, особливо біосинтез антитіл.

Запитань виникало багато, а відповідей було обмаль, можливо, ще й тому, що в Україні сучасною фундаментальною імунологією практично ніхто не займався.

Бракувало спеціальної літератури з імунології. Тому Сергію Васильовичу довелося не тільки терміново здобувати "імунохімічну" освіту та опановувати імунохімічні методи досліджень, а й створювати відповідну методичну базу, якої тоді не було ні в Інституті біохімії, ні в інших установах України.

Вирішальну роль у становленні Сергія Комісаренка як дослідника відіграло відрядження до лабораторії імуноцитохімії Пастерівського інституту в Парижі (1974–1975 рр.). Тут його вчителями стали один із засновників імунохімії академік Французької академії медицини П'єр Грабар (колишній киянин професор Петро Миколайович Грабар) і його учень, автор низки методів професор Стратіс Аврамеас. За короткий час завдяки інтенсивній роботі він став біохіміком-імунологом з молекулярно-біологічним мисленням та одним з найерудованіших імунологів в СРСР. Свідченням цього було рішення віце-президента АН СРСР Ю.Овчинникова ввести молодого кандидата наук С.Комісаренка до складу престижної Ради з молекулярної біології АН СРСР. За кілька місяців після повернення з відрядження, у вересні 1975 р., в Інституті біохімії було створено неструктурну лабораторію імунохімії, яка підпорядковувалася безпосередньо дирекції інституту. Її й очолив Сергій Комісаренко. До складу лабораторії спочатку ввійшло вісім осіб. 

Невдовзі лабораторія імунохімії стала лідером у СРСР, зокрема щодо маркування антитіл та антигенів. Її співробітники першими в країні розпочали імунохімічний аналіз пептидів та білків. Звичайно, можливості лабораторії для імунохімічних досліджень були обмежені через гостру нестачу устаткування, середовищ та якісних реагентів для культивування клітин, якісних ліній піддослідних тварин тощо. Та попри всі труднощі, завдяки зусиллям молодого керівника лабораторія розвивалася, з'явилися власні аспіранти й дипломники. У 1979 р. в її складі було вже 15 співробітників і чотири аспіранти. Робота лабораторії та результати досліджень заслуговувала якнайвищої оцінки. 

На початку 80-х стало очевидно, що лабораторія набула такого потенціалу, який дозволяв їй претендувати на статус наукового відділу: вона мала власну наукову тематику, забезпечену бюджетним та додатковим (через Держкомітет з науки і техніки СРСР) фінансуванням, потужний кадровий склад, енергійного і талановитого молодого керівника. Відтак 1982 р. лабораторія імунохімії стала відділом молекулярної імунології. Таким чином саме Сергій Комісаренко започаткував в Україні один з найважливіших напрямів сучасної науки, який утворився на стику молекулярної біології, біохімії та імунології, інакше кажучи — молекулярної імунології.

За підтримки президента АН УРСР академіка Б.Патона С.Комісаренко порушив клопотання перед головою ДКНТ СРСР Г.Марчуком про цільове виділення валюти на закупівлю устаткування для відділу. Це обладнання для культивування клітин (а також протоковий цитофлуориметр Coulter — EPICS C, що працював у відділі з 1984 р.) і стало основою матеріально-технічної бази відділу на багато років, що дозволило отримати цінні наукові результати.

Слід зазначити, що фундаментальні дослідження Сергія Васильовича мали і мають практичну спрямованість. Мабуть, цьому посприяли його базова освіта і внутрішній поклик бути корисним суспільству. І вже 1979 р. за роботу зі створення якісних молочних харчових продуктів для немовлят (зокрема за імунохімічне дослідження протеїнів молока) йому було присуджено Державну премію УРСР у галузі науки і техніки.

Результатом дослідження біологічної дії бісфосфонатів та відкриття протипухлинного ефекту став запропонований Комісаренком лікарський препарат Мебіфон (випускає фармоб'єднання "Фармак"). Дуже перспективною є сучасна розробка зі створення новітнього комплексного препарату МБФК та вітаміну D3 — Мебівід, що обіцяє стати чи не найефективнішими ліками проти остеопорозу. Якщо додати до цього перспективу створення ліків для боротьби з гемофіліями, розробку кількох важливих діагностичних препаратів для медицини та ветеринарії, то стає зрозуміло, що фундаментальні дослідження вчених відділу молекулярної імунології мають продовження на полицях аптек.

Дуже важливі дослідження імунної системи було проведено після аварії на Чорнобильській АЕС (1986 р.). Сергій Комісаренко, один з небагатьох, поряд зі швидкою науковою реакцією проявив принциповість і неабияку громадянську сміливість, бо під час проведення досліджень і, особливо, оприлюднення отриманих результатів довелося боротися з офіційною радянською медичною бюрократією. Річ у тім, що в СРСР було прийнято вважати, що малі і навіть середні дози зовнішнього радіаційного опромінення практично не шкідливі для здоров'я людини і не впливають на її імунну систему. Ця концепція сприяла широкому використанню атомної енергетики, зокрема, на атомних підводних човнах. Якби з'явилися протилежні дані, треба було б переглядати концепцію безпеки персоналу атомних енергоблоків і ставити під сумнів наукові здобутки Інституту біофізики ІІІ управління МОЗ СРСР під керівництвом академіка АМН СРСР генерала Л.Ільїна.

Сергій Васильович сподівався, що, зважаючи на його досвід, керівництво МОЗ УРСР звернеться до нього з пропозицією організувати дослідження імунітету постраждалих від аварії. Та цього не сталося. Навпаки, йому відмовили, коли він сам запропонував свої послуги МОЗ України. І тоді він звернувся до керівництва Центрального військово-медичного управління (ЦВМУ) Радянської армії. Начальник ЦВМУ академік АМН СРСР генерал-полковник Ф.Комаров, дав згоду на проведення обстеження військових, які працювали навколо ЧАЕС і отримували дозу зовнішнього опромінення, що дорівнювала 25 бер і вважалася безпечною.

Таким чином стало можливим проведення під керівництвом С.Комісаренка унікального дослідження показників імунітету військових — ліквідаторів наслідків аварії. Використовуючи найсучасніші методи дослідження, вже наприкінці 1986 р., усупереч офіційній у ті роки концепції, Сергій Васильович із колегами вперше довів, що невеликі дози сумарної радіації (25 бер) істотно пригнічують систему природного імунітету, зокрема знижують кількість та активність природних клітин, які відповідають за протипухлинний і противірусний імунітет.

Ці дані спричинили бурхливу негативну реакцію керівництва МОЗ СРСР та УРСР, яка не вщухала аж до 1991 р.

Стандартне на той час твердження опонентів, що встановлене в ліквідаторів пригнічення імунітету є наслідком дії не радіації, а стресу, було спростоване пізнішими аналогічними результатами повторного вивчення імунної системи ліквідаторів. Крім того, було проведено дослідження на мавпах в Інституті експериментальної терапії в Сухумі. Опромінення мавп дозами, розрахованими відповідно до аналогічних доз для людей (25 бер, або 250 мілізівертів), підтвердили результати щодо існування радіаційного імунодефіциту, який Сергій Васильович досить влучно назвав "чорнобильським СНІДом". 

Життя підтвердило правомірність та своєчасність проведеної роботи, що стала першим об'єктивним дослідженням імунної системи людей, опромінених під час аварії на ЧАЕС. Зрештою було переглянуто
обґрунтованість офіційної "25-берної концепції", а результати цих досліджень ураховано під час роботи ліквідаторів та відселення мешканців із забруднених територій у безпечні райони країни. Досить типовим для нашої тогочасної країни було те, що в подальшій оцінці досліджень, пов'язаних із медичними наслідками Чорнобильської трагедії, робіт С.Комісаренка з колегами практично не згадували. Щоправда, 1997 р. вчена рада Кінгстонського університету у Великій Британії обрала С.Комісаренка почесним доктором свого університету за роботи з екології, присвячені дослідженню Чорнобильської катастрофи. В офіційному представленні та нагородженні, яке урочисто відбулося перед тритисячною аудиторією палацу Барбікан у Лондоні, серед іншого було сказано, що цією нагородою "Університет вшановує особу, яка уособлює унікальне поєднання чеснот ученого, державного діяча і дипломата. Він уже багато досяг у кожній із цих іпостасей і, без сумніву, продовжуватиме робити важливий внесок у розбудову України, коли вона посяде гідне місце серед держав світу".

Громадська і державна діяльність

Не буде перебільшенням стверджувати, що згода стати заступником голови Ради міністрів УРСР з гуманітарних питань, яку С.Комісаренко дав у 1990 р., була вельми сміливим вчинком. Саме тоді, коли Україна здобувала незалежність і коли практично не було ані відповідної законодавчої бази, ані багатьох традиційних інституцій, притаманних суверенній демократичній країні, він зробив для її розбудови багато добрих справ. С.Комісаренко був ініціатором або активним учасником ухвалення Верховною Радою законів України про освіту; про національні меншини; про свободу совісті; про пресу і засоби масової інформації; про соціальне забезпечення тощо. Особливу увагу він приділяв новій для України загрозі — поширенню вірусу імунодефіциту людини (ВІЛ) та синдрому набутого імунодефіциту (СНІД)

Так сталося, що він був знайомий з головними "діючими особами" у вивченні ВІЛ іще до того, як ця інфекція прикувала до себе увагу всього світу, — Люком Монтаньє і Робертом Галло. З першим Комісаренка познайомили в Пастерівському інституті, а другого він відвідував 1981 р. у Національному протираковому інституті у Бетесді (США). ВІЛ і СНІД не могли не ввійти до сфери наукових інтересів імунолога, і вже із середини
80-х він пише статті про цю хворобу, виступає із численними лекціями в НДІ, ВНЗ, у школах. Ставши одним з керівників уряду України і добре розуміючи можливу загрозу, ініціює низку організаційних заходів, спрямованих проти поширення ВІЛ/СНІД у державі, — створює і очолює урядову комісію з боротьби зі СНІД, до якої, крім керівників відомств, увійшли відомі вчені, ініціює підготовку та ухвалення закону про боротьбу зі СНІД тощо. Так з'явилася законодавча база, а разом з нею — незалежний від МОЗ орган виконавчої влади та вищий контрольний і координаційний орган. 

Серед багатьох інших ініціатив С.Комісаренка — віце-прем'єр-міністра України — згадаємо реалізацію державної програми про мови в Україні; збереження культурної та історичної спадщини, зокрема забезпечення охорони музеїв та непорушності музейних запасників, створення музею народної творчості та музею Івана Гончара; проведення Першого та підготовку Другого конгресу українців; відзначення п'ятих роковин Чорнобильської катастрофи та збір гуманітарної допомоги на користь постраждалих від неї; відновлення Києво-Могилянської академії; відзначення на міжнародному рівні трагедії у Бабиному Яру та організацію відвідання Бабиного Яру президентом США Дж.Бушем під час його візиту в Україну; організацію гуманітарної допомоги, особливо медичної, для населення України тощо. Він також ініціював розгляд питання про участь України в миротворчих операціях у колишній Югославії та про підготовку вояків ООН в Україні, про вступ України до ВООЗ. Завдяки йому нинішній Український дім — колишній музей В.Леніна — не був переданий фондовій біржі, а залишився осередком культури. А ще, саме завдяки зусиллям Сергія Васильовича, Державну премію України ім. Шевченка 1991 р. було присуджено Сергію Параджанову (посмертно) за фільм "Тіні забутих предків".

Про цей період своєї діяльності Сергій Васильович згадує: "Це загальнолюдська і довічна проблема — випробування "мідними трубами". Гадаю, не помилюся, якщо відповім, що перебування у так званій владі на мою свідомість не вплинуло. По-перше, я не побачив у себе особливої влади, але відчув величезну відповідальність за доручену справу, бо відповідав за такі гуманітарні галузі — вищу і загальну освіту, охорону здоров'я, науку, культуру, соціальне забезпечення, за творчі спілки, спорт і молодь, засоби масової інформації, за релігійні та архівні справи тощо. Уявляєте, який комплекс проблем на тлі бурхливої трансформації країни та суспільства, адже я працював заступником голови уряду з 1990-го до 1992 р. — саме напередодні, під час і відразу після історичного здобуття Україною державної Незалежності! По-друге, моє виховання та свідомість завжди мене вчили, що перебування "у владі" — річ тимчасова на відміну від постійних загальнолюдських цінностей, саме яких і треба дотримуватися та цінувати. По-третє, у мене абсолютно не було вільного часу, бо пізно ввечері та часто вночі ще працював в Інституті, але великі навантаження мене не лякали.

Не приховую, мені було цікаво працювати в уряді, брати участь чи спостерігати за прийняттям важливих рішень, безпосередньо бачити позитивні і негативні приклади "роботи урядового механізму". Це — важливий досвід. Я й досі пишаюся тим, що вдалося тоді зробити за неповні два роки. То була щоденна напружена, але цікава робота без відпусток і практично без вихідних".

Напружена робота в уряді не заважала науковій діяльності С.Комісаренка: президія Академії наук УРСР своєю постановою від 17.09.1990 р. дозволила йому, на той час уже члену-кореспонденту академії, виконувати обов'язки директора Інституту біохімії ім. О.Палладіна без додаткової оплати. Водночас він продовжував керувати своїм дітищем — відділом молекулярної імунології. Робочий день С.Комісаренка минав у Кабміні, а ввечері і вночі, як і належить справжньому вченому, він працював у лабораторії. Борис Євгенович Патон тоді жартома назвав його "нічним директором".

1991 р. за вагомі наукові здобутки С.Комісаренка обирають дійсним членом Академії наук УРСР, а 1993-го — дійсним членом-засновником Академії медичних наук України.

14 травня 1992 р. указом президента України С.Комісаренка було призначено надзвичайним і повноважним послом України в Сполученому Королівстві Великобританії та Північній Ірландії. З липня 1995 р. він був також послом України в Ірландії за сумісництвом.

На цьому етапі життя в Лондоні (а це майже шість років) у Сергія Васильовича було багато важливих здобутків, цікавих подій і зустрічей. Починати роботу в посольстві йому довелося з абсолютного нуля: не було нічого — ані помешкання, ані приміщення посольства, ані транспорту, ані досвіду дипломатичної роботи, ані зв'язків у Британії. До того ж тоді України як незалежної держави практично ніхто не знав.

Завдяки активності посла і працівників посольства України було закладено юридичні підвалини двостороннього співробітництва на основі Договору про принципи відносин і співробітництва та багатьох підписаних угод — наприклад, про співробітництво у галузі освіти, науки і культури, про транспортне сполучення, про консульські відносини, про допомогу у боротьбі зі злочинністю тощо.

Посол С.Комісаренко активно сприяв розвиткові двосторонніх відносин. Він ініціював та організував візити найвищих посадових осіб України до Британії та британських — до України; ініціював вступ України до директорату Європейського банку реконструкції та розвитку — ЄБРР (1993 р.), до Міжнародної морської організації (1995), ІНМАРСАТ та інших важливих міжнародних організацій. С.Комісаренко заснував у Лондоні благодійний фонд допомоги чорнобильцям (1993) та Британсько-Українську торговельну палату (1997); організував безоплатну передачу Україні британської антарктичної станції "Фарадей" (нині станція "Академік Вернадський"); успішно лобіював підтримку делегацією Британії прийняття України до Ради Європи, ратифікацію Британським парламентом Угоди про співробітництво між Україною та Європейським Союзом; максимально сприяв розвиткові двосторонніх торговельних, наукових, культурних та військових зв'язків; проведенню оцінювання стратегічних нафтових та газових шляхопроводів, що проходять територією України, доклав чимало зусиль для того, щоб їх не було приватизовано, і зробив багато іншого на благо України. 

Завдяки активності посла вже в 1996 р. посольство України мало в повній власності три будинки в Лондоні та один — в Единбурзі (останній та два будинки в Лондоні отримано безоплатно!).

Діяльність посла України у Британії високо оцінили в обох країнах. 1996 р. С.Комісаренка нагороджено Почесною відзнакою президента України "За заслуги" ІІІ ступеня та номіновано кращим дипломатом року. У Британії 1997 р. його було обрано почесним доктором двох університетів: за вагомі, саме наукові, досягнення — почесним доктором Кінгстонського університету, а за дипломатичну діяльність — почесним доктором Північно-Лондонського університету. 

На благо України

Після завершення дипломатичної місії Сергій Васильович повернувся до рідного Інституту біохімії і з 18 квітня 1998 р. став до виконання обов'язків завідувача створеного ним відділу молекулярної імунології. Саме тоді настав термін переобрання директора цієї наукової установи. Сергій Васильович подав документи на конкурс і отримав більшість під час таємного голосування. На цій посаді він залишається дотепер. У квітні 2004-го Сергія Васильовича обрано академіком-секретарем Відділення біохімії, фізіології і молекулярної біології НАН України та членом президії НАН України. 

У своєму рідному інституті академік Комісаренко працює з 1966 р. Кожен, хто спілкувався з ним, вирішуючи наукові, організаційні, громадські питання, або слухав виступи, відчув на собі привабливість його особистості — високоосвіченої та високообдарованої людини, яка має енциклопедичні знання не лише в галузі біології, медицини і загалом природознавства, а й у царині суспільних наук, літератури, мистецтва (живопису, музики, театру), досконало володіє кількома іноземними мовами.

У життєвій круговерті, коли розписана чи не кожна хвилина, С.Комісаренко знаходить час на сім'ю — він глибоко шанує пам'ять своїх батьків, цінує брата, обожнює чарівну дружину Наталію і ніжно любить доньку Ганну.

Сьогодні Сергій Васильович — лауреат Державної премії України і премій НАНУ — ім. О.Палладіна та ім. І.Мечникова. Та чи не найголовнішим і найважливішим здобутком С.Комісаренка є створення в Україні нового напряму досліджень, про який ішлося вище, а разом з ним — наукової школи, представники якої вже стали відомими вченими і в нашій країні, і за її межами.

І насамкінець. Видатний дослідник і визнаний наукознавець Петро Капиця точно визначив: роль керівника наукового колективу має бути насамперед творчою. Можна припустити, що йдеться про творчу діяльність у широкому сенсі, яка проявляється і в соціальній сфері, і в політиці, і в культурі, і в галузі міжнародного співробітництва. С.Комісаренко — автор численних статей про науку, культуру, політику. Його роздуми — це думки небайдужої людини, громадянина з активною життєвою позицією.

Тож побажаємо йому подальших успіхів, творчого натхнення, видатних результатів наукової і громадської діяльності на благо суспільства.