Телефонний довідник

Ukrainian English French German Italian Latvian Lithuanian Polish Spanish

Наука, дипломатія, політика, благодійність …

що спільного? – академік Сергій Комісаренко

 

Доля неминучіша, ніж випадковість.

Доля закладена у характері.

Молекулярна імунологія – один із найактуальніших напрямів сучасної біології і прямий «нащадок» традиційної імунології – виникла, сформувалась і зробила найважливіші відкриття за останні 40 років. Це наука інтегральна, оскільки використовує досягнення і методи біохімії, біофізики, молекулярної біології, генетики, інших наук, хоча спрямована на вивчення тільки однієї системи – імунної, основним призначенням якої є підтримка генетичної сталості внутрішнього середовища організму. Імунна система бореться із численними захворюваннями в організмі людини, тварин і рослин, починаючи з інфекційних і закінчуючи новоутвореннями. Разом з тим порушення імунних реакцій є причиною багатьох захворювань, і практично кожна хвороба впливає на стан імунітету організму, а той, у свою чергу, визначає перебіг захворювання. Імунологія в певному сенсі є унікальною медико-біологічною наукою, тому що має власні високочутливі і високоспецифічні методи дослідження та власні об’єкти дослідження різного рівня організації (органи, тканини, клітини та молекули, що беруть участь у реалізації функцій імунної системи).

Дослідження в галузі фундаментальної імунології є конче важливими, оскільки дають унікальну можливість ученим моделювати і вивчати на різних рівнях організації (молекулярному, субклітинному, клітинному і міжклітинному, а також органному) загальні біологічні процеси, пов’язані з диференціацією, проліферацією та смертю клітин, з механізмами між- і внутрішньоклітинної сигналізації, зрештою вивчати структурну організацію та функціонування макромолекул у лімфоцитах. Імунохімічні методи дослідження є основою для створення і використання високочутливих та високоспецифічних імунодіагностикумів, що конче необхідні для медицини, ветеринарії та промисловості, зокрема для розвитку імунобіотехнологій чи моніторингу стану довкілля.

Саме цією найскладнішою, найцікавішою та вкрай важливою наукою й зацікавився Сергій Васильович Комісаренко, першим в Україні започаткувавши науковий напрям досліджень – молекулярну імунологію.

Все починається з дитинства

Сергій Васильович Комісаренко народився 9 липня 1943 р. в м. Уфа (Російська Федерація), куди на час війни були евакуйовані установи АН УРСР.

Батько – Василь Павлович Комісаренко (1907–1993 pp.) – видатний український вчений, патофізіолог-ендокринолог, патріарх вітчизняної ендокринології, зрештою – непересічна особистість, яка залишила яскравий слід в історії української медичної та біологічної науки. Серед іншого, академік АН УРСР В.П.Комісаренко у 1965 році заснував Київський науково-дослідний інститут ендокринології та обміну речовин МОЗ УРСР, який невдовзі став одним із найбільших науково-лікувальних закладів країни, відомим в усьому світі, і який зараз носить його ім’я. Він також був одним із засновників та керівників товариства «Знання» УРСР та Українського комітету захисту миру.

Мати – Любов Іларіонівна Дросовська-Комісаренко (1908–1994 pp.), кандидат економічних наук, старший науковий співробітник Інституту економіки НАН України, мала мудрість віддати перевагу не кар’єрним перспективам, а вихованню дітей та створенню в домі умов, сприятливих для роботи чоловіка. Розумна, мила, чарівна жінка, велика трудівниця – вона була надійним тилом у житті Василя Павловича, з яким прожила разом у любові та злагоді понад 60 років.

Батьки були дуже різними за характером: Василь Павлович – яскравий, запальний, харизматичний; Любов Ларіонівна – спокійна, мудра й абсолютно віддана чоловікові та дітям. Спільними їхніми рисами були розум, велика порядність, скромність, гідність, любов та доброзичливе ставлення до людей (незалежно від їхнього соціального стану), а також виражена конструктивна життєва позиція. Як згадувала К.О. Богомолець, сім’я Комісаренків була шляхетною, з раннього дитинства дітям прищеплювали інтерес до знань та культурної спадщини, навчали мовам, музиці, гарним манерам. У спогадах С.В.Комісаренко відзначає: «Нас з братом батьки виховували, я б сказав, раціонально – в міру суворо, в міру ліберально. Мали все, що необхідно, особливо для освіти, але нічого зайвого, навіть натяку на розкіш».

Старший брат Сергія – Ігор Комісаренко (1933 р.н.) став лікарем; нині він – доктор медичних наук, член-кореспондент Національної академії медичних наук України, двічі лауреат Державної премії УРСР, лідер хірургічної ендокринології в Україні.

Після визволення Києва родина Комісаренків повернулася з Уфи (через Москву) до Києва у травні 1944 р., де отримала квартиру в «будинку Богомольця», що на вулиці Виноградній, 2 (тепер – Богомольця); а Василь Павлович, повернувшись із фронту, з притаманною йому енергією включився у відновлення створеного у 1931 р. Олександром Олександровичем Богомольцем Інституту експериментальної біології і патології Наркомздоров’я УРСР (нині – Інститут фізіології ім.О.О.Богомольця НАН України) і керованої ним лабораторії ендокринних функцій цього інституту. На початку 30-х років Олександр Олександрович Богомолець, великий вчений і непересічна особистість, створив справжнє диво – започаткував і суттєво розвинув через своїх учнів та колег в Україні відразу декілька дуже важливих наук – патофізіологію, онкологію, ендокринологію, геронтологію, гематологію тощо. Для поєднання експериментальної і клінічної медицини він зробив «організаційний» експеримент, який видався дуже вдалим. Богомолець заснував у 1934 р. під одним дахом з Інститутом експериментальної біології й патології Наркомздраву Інститут клінічної фізіології АН УРСР (у 1954 р. ці інститути було об’єднано в один – Інститут фізіології ім. О.О. Богомольця АН УРСР), запросивши на роботу в цих закладах кращих експериментаторів та клініцистів України. Досить назвати таких учених, які працювали поруч у «подвійному» інституті: сам Олександр Богомолець і його син – Олег Богомолець, М. Горєв, А. Зюков, М. Іщенко, Р. Кавецький, В. Комісаренко, Н. Медведєва, В. Протопопов, М. Сиротинін, Ю. Спасокукоцький, М. Стражеско, Є. Татаринов, В. Філатов, Г. Фольборт та інші. Олександрові Олександровичу вдавалося втілити свої задуми не тільки стосовно наукової стратегії, але й щодо створення особливої атмосфери роботи і побуту для своїх учнів і колег. На цьому слід зупинитися трохи детальніше, аби відтворити оточення того часу, яке залишило в душі майбутнього академіка глибокий слід. Науковий інститут і житловий чотириповерховий будинок розташували на одній території, й її швидко перетворили на квітучий сад. Навколо будинку було закладено унікальний парк із фруктовими деревами, а також з березами, кленами, горобиною і великими клумбами квітів. Дерева саджали всі разом з О.О. Богомольцем, і кожен із мешканців будинку відповідав за свою ділянку парку. Парк і будинок збереглися під час окупації Києва, і в цьому будинку на четвертому поверсі у першому під’їзді в 1944 р. родина Комісаренків отримала квартиру. Будинок на Виноградній був «славен и необыкновенен» своїми мешканцями. Тут, окрім родини самого О.О. Богомольця, сусідами Комісаренків були: професори Анатолій Матвійович Зюков – інфекціоніст; Євген Олександрович Татаринов – патофізіолог; всесвітньо відомий онколог Олександр Дмитрович Тимофєєвський (пізніше переїхав до Москви, став лауреатом Сталінської та Ленінської премій); гематолог Надія Дмитрівна Юдіна; Іван Миколайович Іщенко – генерал-майор, головний хірург одного з українських фронтів, а потім завідувач кафедр хірургії в Київському медичному інституті; Всеволод Матвійович Янковський – реаніматолог; Микола Миколайович Горєв, згодом академік АМН СРСР, засновник і директор Інституту геронтології; Ростислав Євгенович Кавецький, академік АН України, засновник і директор Інституту експериментальної і клінічної онкології МЗ УРСР (нині Інститут експериментальної патології, онкології і радіобіології ім. Р. Є. Кавецького НАН України); реаніматолог, професор Юрій Олександрович Спасокукоцький; чл.-кор. АН УРСР Ніна Борисівна Медведєва та інші учні і соратники О.О.Богомольця.

Досить часто в цьому будинку гостювали піаніст Святослав Ріхтер, офтальмолог Володимир Петрович Філатов, математик Михайло Олексійович Лаврентьєв (пізніше засновник Сибірського відділення АН СРСР) та багато інших провідних діячів науки і мистецтва колишнього СРСР, зарубіжні гості. Усі мешканці будинку були між собою у дружніх або приятельських стосунках. Як улітку, так і взимку гості та мешканці будинку гуляли в парку, обговорюючи різні питання науки, культури, політики. У такій високодуховній та високоінтелектуальній атмосфері ріс майбутній академік, який особливо тягнувся до дорослих і прислухався до їхніх бесід.

У 1946 р. пішов із життя О. О. Богомолець, якого поховали на території саду. «Будинок Богомольця» на вулиці Виноградній поступово стали залишати друзі та співробітники Олександра Олександровича, переїжджаючи в інші райони міста. А сад тим часом відкрили для відвідувачів.

На межі 1951–1952 pр. і родина Комісаренків переїхала у новий будинок на вулиці Горького, який відразу дістав назву «будинок медиків». Сусідами в ньому були такі видатні медики того часу, як нейрохірург Олександр Іванович Арутюнов, інфекціоніст Лев Васильович Громашевський, гематолог Семен Семенович Лаврик, міністр «медицини» Платон Лукич Шупік, інші відомі лікарі. Родина Комісаренків тісно спілкувалася з ними впродовж багатьох років. «Хто не жив там, той приходив у гості». Частими гостями Василя Павловича та гостинної родини були його найближчі друзі – професори Михайло і Олексій Сидоровичі Коломійченки, професор гігієніст і токсиколог, розумний та дотепний жартівник Левко Іванович Медведь. Слід зазнати, що у 30–50?ті рр. XX ст. професори-медики «старої» школи складали особливий привілейований клуб; вони були носіями особливої шляхетності, гуманності й культури. Від них залежало здоров’я та життя людей, і це робило з них окрему високу касту, спілкування з якою не могло не вплинути на подальший життєвий вибір талановитого хлопчика, а якщо додати, що академік В.П. Комісаренко товаришував чи був близько знайомий ще з такими лідерами української культури, як Микола Бажан, Павло Тичина, Максим Рильський, Наталія Ужвій, Амвросій Бучма, Олександр Корнійчук і Ванда Василевська, Олесь Гончар..., то кращого «живильного середовища» для виховання і не віднайти.

У 1951–1960 рр. Сергій навчався в одній із кращих київських шкіл – 92-й імені Івана Франка (колишня колегія Павла Галагана на вул. Б. Хмельницького, 9). Це була перша українсько-англійська школа в Києві з поглибленим вивченням англійської мови. Розумному і допитливому Сергієві у школі подобалися практично всі предмети (окрім співів) – і точні, і гуманітарні, навіть військова підготовка: він читав історію вирішальних битв, малював карти з лінкорами та ескадрами міноносців, брав участь у районних та міських конкурсах з фізики, хімії, математики, біології і часто перемагав у деяких із них. Сергій активно займався спортом – мав різного рівня спортивні розряди (із плавання, футболу, кульової стрільби, шахів, лиж). Але із цього різноманіття найбільше йому подобалося академічне веслування, де він домігся найбільшого зі своїх спортивних досягнень – звання кандидата у майстри спорту. У цьому контексті не можна не помітити те, що герой відомого твору американського письменника Дж. Селінджера «Над прірвою у житі» («Catcher in the Rye») Холден Колфілд називав словом «розкидатися». На справді, у спорті Сергієві подобалося вміти по можливості все (згодом додалися ще підводне плавання, гірські лижі, вінд-серфінг, теніс), однак він жодним чином не намагався досягти найвищих спортивних результатів, можливо, ще й тому, що професійний спорт забирає практично весь вільний час, якого у Сергія ніколи не було.

Багато учнів 92-ї школи ледь не з першого класу бачили себе майбутніми дипломатами, і деякі з них згодом продовжили навчання в Москві в Інституті міжнародних відносин або у Києві на факультеті міжнародних відносин КДУ. Таку можливість теоретично розглядав і Сергій – відмінник із чудовим знанням англійської мови, якому до вподоби були, крім точних наук, ще й географія, всесвітня історія, дипломатія. Але батько відрадив його йти в дипломати, і після закінчення школи у 1960 р. Сергій Комісаренко вступив на лікувальний факультет Київського медичного інституту (нині Національний медичний університет імені О. О. Богомольця).

Ще в старших класах Сергія зацікавили механізми життєдіяльності людини та взагалі живих істот, і тому він вагався перед вибором – медінститут чи біофак університету. Батько пояснив, що тільки медична освіта дає глибокі знання про найвище і найскладніше творіння – людину, і що саме ці знання дозволяють краще розуміти закономірності функціонування інших живих організмів. Очевидно, що Василь Павлович також добре розумів, що викладання біології було спотворене ще живим у ті роки «лисенківським вченням». Тому вибір було зроблено на користь медінституту.

Утім, на рішення Сергія здобути медичну освіту вплинуло ще багато інших чинників. Найголовнішим, мабуть, було те, що батько і старший брат Ігор були медиками, а також те, що від самого дитинства його оточувала атмосфера «високої» медицини, як у «будинку Богомольця», так і в «будинку медиків». Якщо додати, що з дитинства Сергію пощастило знати М. Д. Стражеска, В. М. Іванова, Д. Л. Сігалова, а серед найближчих друзів батька були брати Михайло і Олексій Коломійченки, Левко Іванович Медведь і Олександр Федорович Макарченко, то стає цілком зрозумілим, що розмови на медичні і наукові теми вдома не переводились і не обминали синів.

Студентські роки

Роки, проведені в медичному інституті (1960–1966), були насичені не тільки навчанням. Життєвим девізом С. Комісаренка стало тоді й залишається дотепер – не витрачати марно бодай хвилину свого життя. На перших курсах він активно займався спортом – академічне веслування, футбол, плавання. На третьому курсі, щоб хоч трохи опанувати «практичну медицину», рік працював ночами на міській станції швидкої допомоги фельдшером. Навчаючись на четвертому курсі, вступив на вечірнє відділення механіко-математичного факультету Київського державного університету ім.Т.Г.Шевченка (1964–1967), чому дуже зраділа шкільна вчителька математики. Окрім того, Сергій Комісаренко регулярно відвідував і працював у біохімічному гуртку. Він також захоплювався джазом (був членом правління міського джаз-клубу), очолював факультетську команду КВК – чемпіона Інституту, регулярно відвідував концерти класичної та популярної музики, театри. А такі «хобі», як полювання та гірські лижі залишилися у нього на все життя.

У медінституті того часу викладало багато талановитих педагогів – як лекторів, так і тих, хто вів практичні заняття, але Сергій вчився не тільки на кращих прикладах, а й на таких, як «не треба робити». Крім того, він тяжів до лекцій на сучасні та, як на той час, провокуючі теми і тому не оминав публічні виступи таких видатних особистостей, як, наприклад, Віктор Михайлович Глушков, Микола Михайлович Амосов, Сергій Михайлович Гершензон та інші.

Перші кроки у науці

1966 рік... Позаду навчання, попереду – вибір життєвого шляху. Після закінчення медінституту з відзнакою Сергій Комісаренко мав вибирати між практичною медициною і науковою діяльністю. І він обирає науковий шлях. Так, у 1966 р. він вступає до аспірантури Інституту біохімії АН УРСР у відділ біосинтезу та біологічних властивостей білка, де його науковим керівником став видатний вітчизняний біохімік академік М. Ф. Гулий. В Інституті біохімії в той час працювало багато видатних учених, і для молодих науковців 60-х років прекрасною школою була творча атмосфера, яка панувала в Інституті. Під час проведення різних конференцій, засідань вченої ради, наукових семінарів у дискусіях брали участь такі корифеї біохімічної науки, як Олександр Володимирович Палладін, Володимир Олександрович Бєліцер, Максим Федотович Гулий, Ростислав Всеволодович Чаговець, Давид Лазарович Фердман, Володимир Петрович Вендт та інші вчені, які залишили після себе не тільки потужні наукові школи, але й глибокий слід у душі кожного молодого науковця, хто мав щастя з ними спілкуватися.

Розуміючи важливість методичного рівня у дослідженнях, Сергій Комісаренко під час навчання в аспірантурі досконало оволодів низкою найсучасніших на той час біохімічних методів: іонообмінною хроматографією, гель-фільтрацією, методами електрофорезу, очищення та кристалізації тканинних білків, ізотопними методами тощо. І, не зраджуючи своєму життєвому девізу, одночасно навчався на курсах французької мови (1966–1969).

Кандидатську дисертацію на тему «О роли цикла трикарбоновых кислот в биосинтезе белка у животных» С. Комісаренко захистив 12 червня 1970 р. на вченій раді Інституту біохімії. Ця дисертаційна робота присвячена важливому питанню – з’ясуванню ролі проміжних продуктів циклу трикарбонових кислот (циклу Кребса) в біосинтезі білка. Унаслідок проведених досліджень було встановлено, що така сполука, як лимонна кислота (цитрат) стимулює включення амінокислот у білки та активує синтез аденіннуклеотидів. А це свідчило про суттєву й багатогранну роль проміжних сполук циклу Кребса у біосинтезі білка і було новим словом у науці.

Після закінчення у 1969 р. аспірантури Сергій Васильович працює в тому ж відділі біосинтезу та біологічних властивостей білка спочатку молодшим науковим співробітником, а з 1973 р. – старшим науковим співробітником. З березня 1972 р. до лютого 1974 p. C. B. Комісаренко був ученим секретарем Інституту біохімії ім. О. В. Палладіна, поєднуючи велику організаційну роботу з науковою діяльністю.

Від людини до молекул або народження імунохіміка

У цей період Сергій Комісаренко за порадою свого наукового керівника і Вчителя Максима Федотовича Гулого для продовження наукової діяльності обирає зовсім новий напрям досліджень – біохімію імунітету. З цього часу розпочинається наступний етап його наукової діяльності. Він зупиняється на двох проблемах: можливості регуляції метаболізму клітини фосфонатами – похідними неорганічного пірофосфату, які не гідролізуються, та на регуляції біосинтезу антитіл. Обидві проблеми були дуже цікавими, особливо біосинтез антитіл.

С. В. Комісаренка у той час хвилювало багато питань, відповіді на які тоді були невідомі, але які були фундаментальними для розуміння того, як функціонує імунна система, а саме:

– Монопотентними чи плюрипотентними є імунокомпетентні клітини?

– Звідки походить різноманітність специфічностей антитіл?

– Яким чином можна отримати імунну відповідь практично на будь-яку органічну молекулу або її частину, навіть таку, якої не існувало до того в природі? Антитіла – це імуноглобуліни, а імуноглобуліни – білки. Отже, в геномі має бути інформація про структуру антитіл проти безлічі антигенів.

– Можливо, справедливою є теорія соматичних мутацій, коли обмежена кількість генів створює безліч своїх варіантів мутаціями?

– Яким чином імунна система за обмежений час відбирає ті мутації, які спрямовані на біосинтез антитіл, індукованих антигеном?

– Як зберігається імунна пам’ять за умов обмеженого терміну життя лімфоцитів?

Питань було багато, а відповідей – обмаль, можливо, ще й тому, що в Україні сучасною фундаментальною імунологією практично ніхто не займався (як виняток з імуноглобулінами працювали на кафедрі біохімії Кримського медінституту, яку очолював проф. Г.В.Троїцький, та у відділі біохімії росту Інституту біохімії, яким керував проф. В.П.Короткоручко). Не вистачало спеціальної літератури з імунології. Тому Сергію Васильовичу довелося не тільки терміново займатися «імунохімічною» освітою та опановувати імунохімічні методи досліджень, передусім методи визначення взаємодії антиген–антитіло та виділення реагуючих партнерів імуносорбцією, але й створювати відповідну методичну базу, якої тоді не було ні в Інституті біохімії, ні в інших установах України. Тут доречно згадати, що С.В.Комісаренко завжди приділяв першочергову увагу найсучаснішим методам дослідження і завдяки своїм організаційним здібностям та знанню англійської мови започаткував в Інституті біохімії низку регулярних семінарів провідних іноземних компаній, присвячених сучасним методам біохімії та клітинної біології, які відіграли вкрай важливу роль у методичній підготовці і в оснащенні установ, передусім АН УРСР, та й інших відомств, найновішим устаткуванням та реагентами. Спочатку це був чи не найперший в СРСР семінар шведської фірми Pharmacia Fine Chemicals – виробника сефадексів та сефароз для хроматографії, потім – LKB (Швеція), Flow (Велика Британія), Dakopatts (Данія), Coulter Electronics (США–Франція) тощо. За його ініціативою в Інституті біохімії було створено демонстраційну хроматографічну лабораторію Amersham (Велика Британія).

Та повернемося до імунохімії. Для виділення й аналізу антитіл найчастіше використовували імуносорбенти. Саме тоді з’явилися роботи французького вченого Стратіса Аврамеаса про сорбенти на основі поліакриламідного гелю, активованого глутаровим альдегідом, та про використання пероксидази із хрону як антигену або як маркера білків. Зокрема, ці методи професор С.Аврамеас застосовував для дослідження біосинтезу як специфічних антитіл, так і неспецифічних імуноглобулінів. Зараз неможливо уявити імунохімію чи лабораторну діагностику без імуноензиматичних методів (ELISA). Але наприкінці 1960-х та на початку 1970-х рр. ELISA в сучасному вигляді не існував, а поширений тепер в усьому світі імунопероксидазний метод дослідження, який був уперше запропонований у 1966 р. саме С. Аврамеасом та Жозе Урієлем, у ті роки був відомий лише обмеженому колу вчених. Цей метод використовувався для маркування різних антигенів ензимами (здебільшого пероксидазою, а також лужною фосфатазою та глюкозооксидазою) або для вивчення біосинтезу антитіл проти пероксидази. Пероксидаза була найбільш прийнятним об’єктом, оскільки має значно меншу молекулярну масу, ніж більшість інших ензимів, і проходить у фіксовані лімфоцити, та тому, що антитіла проти пероксидази неістотно гальмують її активність. На поверхні цього ензиму експоновано мало ?-аміногруп лізину, тому модифікація (активація) пероксидази біфункціональними активуючими агентами, зокрема глутаровим альдегідом, не призводить до його полімеризації, а активовані групи залишаються вільними для взаємодії з відповідними лігандами. С.В. Комісаренко спробував мітити пероксидазою білки або клітини за описаною С. Аврамеасом методикою, однак ці спроби виявилися не досить вдалими. Як з’ясувалося пізніше, пероксидаза фірми «Реанал», яку можна було дістати в той час у Радянському Союзі, була недостатньо очищеною і активною для імуноензиматичних методів.

Вирішальну роль у становленні Сергія Комісаренка як імунохіміка відіграло відрядження для наукової роботи до лабораторії імуноцитохімії Пастерівського інституту в Парижі (1974–1975). Тут його вчителями стали: один із засновників імунохімії, академік Французької академії медицини П’єр Грабар (колишній киянин професор Петро Миколайович Грабар) та його учень, першовідкривач «пероксидазних» методів професор Стратіс Аврамеас. Лабораторія імуноцитохімії Аврамеаса містилася в найсучаснішому на той час підрозділі Пастерівського інституту – у Відділенні молекулярної біології, яке по суті було окремим великим інститутом. На той час Інститут Пастера (і особливо його Відділення молекулярної біології) були серед провідних світових центрів біологічної науки. Досить згадати хоча б Нобелівських лауреатів Жака Моно, Франсуа Жакоба і Андре Львова, а також Франсуа Гро, Жан-П’єра Шанже, з якими познайомився молодий вчений з України. На семінари Інституту Пастера приїздили відомі вчені з усього світу, щоб доповісти (та апробувати) свої роботи. Ці семінари і лекції, а також найцікавіші лекції у Колеж де Франс, які не минав С.Комісаренко, створили для нього унікальну основу для всебічного уявлення про стан та перспективи розвитку найактуальніших біологічних наук.

Із згадок Сергія Васильовича: «Петро Миколайович (Грабар), якому було тоді 73-74 роки, мешкав біля Інституту на вулиці Вожирар. Я заходив за ним, і ми разом на метро їхали на лекцію у «Колеж де Франс». Це були лекції або Мітчела з Австралії, який відкрив роль тимуса в імунітеті, або Мартіна Раффа, який продемонстрував «кеппінг» та «петчинг» рецепторів на лімфоцитах, або екстравагантного Марка Фельдмана з новою теорією клітинного імунітету. Після лекції ми заходили у кав’ярню поруч; Петро Миколайович пригощав мене напоєм, і ми поверталися додому на метро, а він по дорозі мені розповідав про історії, пов’язані з Києвом початку 20 століття». Не можна не згадати ще один важливий «освітянський» момент, який дозволив Сергію Васильовичу стати за рік одним з найосвіченіших імунологів в СРСР. В Інституті Пастера регулярно проходили міжнародні курси з різних напрямів сучасної імунології. Вони були платними, проводилися протягом кількох місяців, складалися з лекційних курсів та практичних робіт. Дирекція Інституту дозволила С.Комісаренку безкоштовно відвідувати будь-які лекції курсів «Поглибленої імунології», які читали найвідоміші вчені, навіть запрошені із-за кордону, і він, звичайно, практично не минав цих лекцій. Але освіта-освітою, а в лабораторії чекали експерименти. Під час роботи в Інституті Пастера С. Комісаренко засвоював методи імунохімічного аналізу, а також імунологію та молекулярну біологію, розробляв проект майбутньої експериментальної роботи. Він опанував і застосував у науково-дослідній роботі низку сучасних імунохімічних методів, зокрема імуноензиматичних та імуноцитоензиматичних; синтезував і вивчив властивості різних імуносорбентів (зв’язування антигенів з матриксом, виділення антитіл імуносорбентами, десорбцію антигену з імуносорбентом, неспецифічне зв’язування імуноглобулінів на імуносорбентах тощо), що були виготовлені на основі поліакриламідних гелей і агарози (як антигени було використано білки з різною молекулярною масою). [Комиссаренко С.В., Аврамеас С. Свойства иммуносорбентов, приготовленных путем связывания антигенов с активированным глутаровым альдегидом полиакриламидным гелем, BrCN-активированной агарозой и сополимеризации антигенов глутаровым альдегидом // Укр. биохим. журн. – 1978. – Т. 50, № 4. – С. 500–511]. Особливу увагу він приділяв дослідженню біосинтезу імуноглобулінів. Так, імуноензиматичним методом було з’ясовано динаміку біосинтезу антитіл і неспецифічних імуноглобулінів у лімфоцитах in vivo та вивчено вплив метиленбісфосфонової кислоти на ці процеси і на стимуляцію конканаваліном А бласттрансформації лімфоцитів. У той час Сергія Комісаренка зацікавила природа неспецифічних імуноглобулінів, оскільки щойно з’явилися дані про те, що у штучній безклітинній системі більшість поліпептидних ланцюгів синтезується на полірибосомах із додатковим пептидом (так званою лідерною послідовністю) на амінокінці. Він висунув гіпотезу, згідно з якою неспецифічні імуноглобуліни можуть бути антитілами, зібраними із ланцюгів, на N-кінцях яких містяться додаткові пептиди, що не відщепилися під час посттрансляційної модифікації. У таких антитілах активний центр може бути заблокований власними пептидами і тому неактивний. Ця гіпотеза не підтвердилась у загальному вигляді, хоча пізніше в літературі з’явилися дані щодо деяких мієломних білків, в яких насправді активний центр був заблокований пептидом – частиною власного варіабельного домену [Комисаренко С.В. О возможной природе неспецифических иммуноглобулинов в клетке // Цитология и генетика. – 1978. – Т. XII, № 6. – С. 541–543.].

Вільний доступ до найсучасніших джерел наукової літератури (чого були позбавлені вчені СРСР у своїй країні), спілкування із провідними фахівцями з молекулярної біології допомогло Сергію Васильовичу ще до закінчення терміну перебування в Пастерівському інституті розробити і сформулювати проект досліджень, спрямований на вивчення генів, що кодують біосинтез легких і важких ланцюгів імуноглобулінів. Цей проект був детально обговорений за участю автора, його шефа – Стратіса Аврамеаса та відомого швейцарського молекулярного біолога – П’єра Вассалі. Для виконання проекту професор Вассалі надавав місце С. Комісаренку у своїй лабораторії в Женеві, але фінанси на інші витрати треба було відшукати. За підтримкою довелося звернутися до «супершефа» – директора Пастерівського інституту, лауреата Нобелівської премії славетного Жака Моно. Моно підтримав проект і пообіцяв виділити грант щонайменше на два роки з можливим продовженням. На жаль, з певних причин від гранту довелося відмовитись, і Сергій Комісаренко у лютому 1975 р. повернувся до Києва.

Украй важливим наслідком цього наукового стажування для себе Сергій Комісаренко вважає те, що за короткий час за рахунок інтенсивної роботи він став біохіміком-імунологом з молекулярно-біологічним мисленням та одним із найерудованіших імунологів в СРСР. Свідченням цього було рішення віце-президента АН СРСР Ю.А.Овчинникова ввести молодого кандидата наук С.Комісаренка до складу престижної Ради з молекулярної біології АН СРСР. Він також запропонував йому очолити лабораторію імунології в Інституті біоорганічної хімії ім.М.М. Шемякіна АН СРСР.

Спочатку була лабораторія імунохімії

Через кілька місяців після повернення з відрядження, у вересні 1975 р., в Інституті біохімії було створено неструктурну лабораторію імунохімії, яка підпорядковувалася безпосередньо дирекції інституту і яку очолив Сергій Васильович Комісаренко. До складу лабораторії спочатку увійшло 8 осіб: окрім С. Комісаренка - М. Журавський, І. Колеснікова, З. Радловська, О. Веллєр (Гаврилюк), В. Вовчанська, Н. Карлова та О. Тарнавська, які раніше працювали у відділі біосинтезу та біологічних властивостей білка. Згодом до них приєдналися Г. Фомовська та перший аспірант – С. Василенко.

Головними науковими напрямами створеної лабораторії були:

1) дослідження механізмів біосинтезу імуноглобулінів і розроблення методів регуляції імунної відповіді. У зв’язку з цим досліджували природу неспецифічних імуноглобулінів і біологічну дію бісфосфонатів як імунодепресантів;

2) удосконалення існуючих і розроблення нових методів імунохімічного аналізу різних антигенів, у тому числі нейротоксинів.

За нетривалий час лабораторія імунохімії стала лідером у СРСР, зокрема щодо імунопероксидазного маркування антитіл та антигенів; її співробітники першими в СРСР розпочали імунохімічний аналіз пептидів та білків. Однак проект, що його планував зробити Сергій Комісаренко у Франції і Швейцарії, був практично нездійсненний в умовах Інституту біохімії. Спроби налагодити виділення та аналіз мРНК для антитіл (на моделі плазмацитом) для подальшого порівняння з відповідними ділянками ДНК (генами, що кодують ці антитіла) виявилися невдалими. Пропозицію академіка Ю.А.Овчинникова переїхати до Москви і очолити там імунологічну лабораторію Сергій Васильович відхилив і тому зосередився на більш-менш доступному– імунохімічному аналізі білків та на впровадженні методів імуноензиматичного аналізу, якими він оволодів у Пастерівському інституті. Більшість із них, особливо імунопероксидазні та електрофоретичні методи, пішли дуже успішно. Із використанням пероксидази, яку дослідники самі чистили за допомогою іонобмінної хроматографії, вдалося одержати якісні препарати лімфоцитів, маркованих пероксидазою з високою активністю та комплексами пероксидаза–антипероксидаза, для досліджень на світлооптичному рівні та для електронної мікроскопії [Комісаренко С.В. та інші. Очистка пероксидази з хрону, її властивості та застосування у світлооптичній та електронній імуноцитохімії // Доп. АН УРСР. – 1979. – № 2. – С. 133–137]. Останню проводили спільно з лабораторією гематології Київського Інституту ендокринології та обміну речовин (керівник – проф. К.П.Зак). На той час було одержано одні з найкращих у світі електронограми морфології різних популяцій лімфоцитів, маркованих пероксидазою або комплексом пероксидаза–антипероксидаза, що їх виявляють антитіла проти відповідних кластерів диференціації імунокомпетентних клітин. У співробітництві з професором К.П.Заком та академіком АН УРСР З.А.Бутенко були отримані одні з перших у світі електронограми стовбурових клітин з кісткового мозку [Butenko Z.A., Komissarenko S.V., Gruzov M.A., Khomenko B.M. Immunoelectronmicroscopy of the bone marrow mononuclears labeling with rabbit anti-mouse brain serum using peroxidase-anti-peroxidase method // Blut. – 1983. – 47, N 6. – P. 343–349]. Ці ж препарати пероксидази успішно використовувалися групою д-ра біол. наук В.О.Майського з Інституту фізіології ім.О.О.Богомольця для вивчення ретроградного аксонного транспорту [Комиссаренко С.В. Пероксидаза из хрена, ее свойства и использование в нейроферментативном анализе // Аксонный транспорт веществ в системах мозга. – К.: Наук. думка, 1981. – С. 153–161]. Звичайно, можливості лабораторії для імунологічних досліджень були обмежені через гостру нестачу устаткування, середовищ та якісних реагентів для культивування клітин, якісних ліній піддослідних тварин тощо. Та попри всі труднощі, завдяки зусиллям молодого керівника лабораторія розвивалася, зміцнювався кадровий склад, з’явилися власні аспіранти та дипломники. У 1979 р. в її складі було вже 15 співробітників та 4 аспіранти. Частина науковців лабораторії працювала над з’ясуванням біохімічних механізмів біологічної дії фосфонатів, інші – над імунохімічним аналізом антигенів та над дослідженням імунотоксинів. Так, успішним було проведення С. Василенком імунохімічного аналізу нейротоксину апаміну (отриманого з Інституту біоорганічної хімії АН СРСР). Результати цієї роботи було опубліковано в журналі «Molecular Immunology» [Komissarenko S.V., et al. Immunochemistry of apamin-bee venom neurotoxin. I. Radioimmunoassay with apamin and its derivatives // Mol. Immunology. – 1981. – V. 18, N 5. – P. 533–536]. Вона була першою роботою в СРСР, присвяченою імунохомічному аналізу білків і пептидів. Дослідження білків (аналіз цитохрому с) було продовжено М. Скок та Е. Кавуном. Корисним для майбутньої роботи виявилося стажування Сергія Комісаренка у 1981 р. в Нью-Йоркському протираковому центрі ім. Слоан-Кеттерінга (США), де він вивчав роль циклічних нуклеотидів і протеїнкіназ у проліферації лімфоцитів, а також ознайомився з організацією імунологічних досліджень у цій країні.

На початку 80-х стало очевидним, що лабораторія імунохімії в Інституті біохімії набула такого потенціалу, який дозволяв їй претендувати на статус наукового відділу: вона мала власну наукову тематику, забезпечену бюджетним та додатковим (через Держкомітет з науки і техніки СРСР) фінансуванням, потужний кадровий склад, енергійного і талановитого молодого керівника. Тому в 1982 p. C.B.Комісаренку вдалося переконати тодішнього директора Інституту акад. АН УРСР В.К.Лішка надати лабораторії імунохімії статус відділу молекулярної імунології.

Таким чином, саме Сергій Комісаренко став засновником в Україні одного із найважливіших напрямів сучасної науки, який утворився на стику молекулярної біології, біохімії та імунології, інакше кажучи молекулярної імунології.

Відділ молекулярної імунології на старті (80-ті роки)

Головні наукові напрями досліджень у відділі залишалися, але інтереси і можливості розширювались, у тому числі й завдяки поліпшенню матеріальної бази. Цьому, по-перше, сприяла співпраця зі шведськими фірмами Pharmacia та LKB, коли співробітники відділу організовували і безкоштовно перекладали їхні семінари в обмін на реактиви та дрібне устаткування. Однак Сергій Комісаренко розумів, що цього недостатньо, і тому він за підтримки Президента АН УРСР академіка Б.Є. Патона порушив клопотання перед Головою ДКНТ СРСР Г.І. Марчуком про цільове виділення валюти для закупівлі устаткування для відділу молекулярної імунології.

Саме це обладнання для культивування клітин, а також протоковий цитофлуориметр Coulter - EPICS С, що працював у відділі з 1984 року (придбаний коштом резерву Ради Міністрів УРСР), стало основою матеріально-технічної бази відділу на багато років, зокрема для одержання гібридом – продуцентів моноклональних антитіл [ Комиссаренко С.В. Получение моноклональных антител и применение моноспецифических и моноклональных антител в иммунохимическом анализе // Физиол. журн. – 1982. – Т. 28, № 4. – С. 477–485].

Від початку створення у відділі вивчали механізм імунотропної дії фосфорорганічних похідних неорганічного пірофосфату (РРі) – фосфонатів і бісфосфонатів – та розробляли методи імунохімічного аналізу з метою визначення механізмів молекулярного розпізнавання антигенів імунною системою організму.

Вивчення механізму біологічної дії фосфонатних аналогів неорганічного пірофосфату. Бісфосфонати та фосфонати – структурні аналоги відповідно неорганічного пірофосфату (РРі) та фосфату – було вибрано для дослідження апріорі, виходячи з того, що РРі як продукт або субстрат задіяний у великій кількості найважливіших ензиматичних реакцій. Він також входить до складу багатьох метаболітів. Наявність зв’язків Р–С у фосфонатів або Р–С–Р у бісфосфонатів, що звичайно не гідролізуються ензимами, та потужні комплексоутворюючі властивості фосфонатів дозволяли сподіватися на можливість пертурбації метаболічних шляхів у клітинах за їх допомогою, хоча в літературі були дані, що бісфосфонати не впливають на активність низки ензимів, зокрема на пірофосфатазу. На відміну від існуючої в той час у літературі думки, співробітниками лабораторії було показано, що бісфосфонати є ефективними інгібіторами неорганічної пірофосфатази та деяких інших ензимів, де учасником реакції є неорганічний пірофосфат [Гулая Н.М., Комиссаренко С.В. Неорганический пирофосфат, его структурные аналоги и неорганическая пирофосфатаза // Успехи биол. химии. – М.: Наука, 1982. – Т. 22. – С. 195–213. Smirnova I. N., Kudravtseva N. A., Komissarenko S. V., Tarusova N. B. and Baykov A. A. Diphosphonates are potent inhibitors of mammalian inorganic pyrophosphatase // Arch. Biochem. Biophys. – 1988. – V. 267, N 1. – P. 280–284]. Важливим виявився відкритий в лабораторії протипухлинний ефект метиленбісфосфонової кислоти (МБФК), який потребував аналізу, а потім і відповідних доклінічних досліджень. Якщо детальніше, то було досліджено механізм дії бісфосфонатів та залежність від їхньої структури активності ензимів. Було встановлено імуномодуляторну активність МБФК. Так, уведення МБФК тваринам спричинювало в них гальмування як біосинтезу антитіл до Т-залежних антигенів, так і реакцій «клітинної імунної відповіді». Гальмувався також біосинтез антитіл IgM-, IgE- та, особливо, IgG-класу, але не змінювався субпопуляційний склад лімфоцитів. Інші бісфосфонати, які вивчалися (окси- та амінопохідні МБФК), не справляли імуномодуляторної дії, хоча й були потужними комплексоутворюючими речовинами. МБФК та її структурні аналоги – оксіетиліденбісфосфонова (ОБФК), аміно-МБФК та фосфоноцтова кислоти не були цитотоксичними й не гальмували проліферацію лімфоцитів у культурі у відповідь на стимуляцію мітогенами. МБФК істотно не впливала на синтез лімфоцитами певних інтерлейкінів. Вона не проходила через плацентарний бар’єр та не виявляла ембріотоксичної дії. Використання синтезованої 14С-МБФК дало можливість виявити тропізм МБФК до лімфоїдних клітин і визначити кінетичні та термодинамічні параметри транспортування МБФК у клітини. Одержані дані дозволили припустити, що МБФК потрапляє у лімфоцити завдяки градієнтові концентрації за механізмом полегшеної дифузії із транспортером. Це транспортування конкурентно гальмується РРі та ОБФК (але не Рі) і не залежить від інтенсивності синтезу АТР у клітині. Було розраховано та визначено типи структурних комплексів, у складі яких бісфосфонати містяться у клітині, та проаналізовано ті види комплексів з біологічно важливими металами, які можуть взаємодіяти з ензиматичними системами клітини.

Використовуючи сполуки, що відрізняються кількістю фосфорильних груп, видом зв’язку (Р–С, Р–О чи Р–N) або зарядом та розміром молекули, було досліджено механізм впливу бісфосфонатів та фосфонатів на активність низки ключових ензимів перетворення РРі або тих молекул, до складу яких входить РРі. Вчені відділу дійшли висновку, що основою імуномодуляторної дії фосфонатів, передусім МБФК, є її тропізм до лімфоцитів. Перенесення та накопичення МБФК у лімфоцитах призводить до гальмування активності неорганічної пірофосфатази та підвищення локальної концентрації РРі, а згодом до появи різнолігандних комплексів бісфосфонатів з іонами двовалентних металів і з РРі та до зміни активності деяких ензимів, зокрема ДНК-залежної РНК-полімерази ІІ, ензимів метаболізму пуринів тощо.

Результати з цього напряму досліджень було представлено в кандидатських дисертаціях: Ніни Петрівни Карлової «Изучение действия дифосфонатов на иммунный ответ у животных», 1983; Галини Георгіївни Гайворонської «Изучение механизма действия дифосфонатов на активность Мg2+?зависимых ферментов, участвующих в реализации иммунной функции организма», 1983; Галини Миколаївни Фомовської «Биохимические механизмы иммунотропного действия метилендифосфоновой кислоты», 1986. Згодом результати наукових досліджень стали основою докторської дисертації Сергія Васильовича Комісаренка «Биологическое действие бисфосфонатов и регуляция иммунного ответа», яку він захистив у 1989 р. на засіданні вченої ради Інституту молекулярної біології і генетики АН УРСР за двома спеціальностями: молекулярна біологія та біохімія.

На основі бісфосфонатів було створено декілька прототипів медичних препаратів. Синтезовано поліуретанову композицію, яка правила за іммобілізований імуномодулятор із місцевим протизапальним та імуносупресивним ефектом. Доведено протипухлинну активність динатрієвої солі метиленбісфосфонової кислоти і запропоновано новий протипухлинний препарат «МЕБІФОН», який успішно пройшов клінічні випробування і зараз виробляється на ВАТ «Фармак» у Києві. З використанням імуноглобулінів (антитіл) та фосфорорганічних комплексонів (амінобісфосфонатів) було синтезовано імуновекторні молекули, які зберігали комплексоутворюючі властивості та активність антитіл (канд. дис. Оксани Петрівни Пенезіної «Новые иммуновекторные молекулы для диагностики и терапии опухолей», 1991). Такі конструкції запропоновано, зокрема, для радіоімунолокалізації антигенів [Фомовская Г.Н., Пенезина О.П., Комиссаренко С.В. Новые иммуновекторные молекулы для диагностики опухолевых тканей // Актуальные вопр. диагностики. – 1989. – С. 46]. У наведених дослідженнях у різні роки брали участь співробітники Інституту біохімії Н.М. Гула, Г.Г. Гайворонська, М.Г. Журавський, Н.П. Карлова, І.М. Колеснікова, О.П. Пенезіна, Г.М. Фомовська та інші. Препарати бісфосфонатів та фосфонатів було синтезовано в Інституті органічної хімії НАН України А.М. Борисевичем за участю професорів П.С. Пелькіса і М.О. Лозинського та в Інституті молекулярної біології ім. В.О. Енгельгардта АН СРСР Н.Б. Тарусовою за участю чл.-кор. АН СРСР Р.М. Хомутова. Синтез поліуретанової композиції здійснювали у співпраці з групою науковців Інституту хімії високомолекулярних сполук НАН України під керівництвом д-ра біол. наук Г.О. Пхакадзе.

У відділі було також створено імуновекторні молекули – імунотоксини для вибіркового руйнування клітин-мішеней. Із цією метою проводили кон’югацію антитіл проти поверхневих антигенів пухлинних клітин (або антиімуноглобулінових антитіл) із цитотоксичними антибіотиками – блеоміцетином та стрептонігрином (антибіотики було синтезовано проф. М.Н. Преображенською в Науково-дослідному інституті з дослідження нових антибіотиків АМН СРСР, нині – РАМН). Ефективність специфічних імунотоксинів у культурі пухлинних клітин виявилась у 25 разів вищою за «чистий» токсин [Komissarenko S. V., Penezina O. P., Fomovskaya G. N. Selective killing of tumor cells in vitro by immunotoxin composed of antitumor antibiotic streptonigrin and polyclonal specific anti bodies // Intern. J. Immunopharmacology. – 1994. – V. 16, N 12. – P. 1053–1058].

Дослідження імунохімічної структури протеїнів і пептидів. Водночас проводили дослідження імунохімічної структури протеїнів і пептидів, які було розпочато з аналізу нейротоксину апаміну – одного з компонентів бджолиної отрути (його було отримано від А.І. Мірошникова, нині академіка РАН, з Інституту біоорганічної хімії АН СРСР – тепер Інститут біоорганічної хімії ім.М.М. Шемякіна та Ю.А. Овчинникова РАН). Апамін – це пептид з 18 амінокислот, із двома дисульфідними зв’язками, молекулярною масою 2038 Да, з амідованою С-кінцевою карбоксильною групою гістидину і який безпосередньо діє на центральну нервову систему.

Використовуючи радіоактивний апамін та його модифіковані похідні у радіоімунному аналізі, С.В. Комісаренко та С.В. Василенко встановили, що імунодомінантний епітоп локалізовано навколо 13-го та 14-го аргінінів апаміну, і він практично збігається з нейротоксинним сайтом молекули. Тому антиапамінові антитіла можуть бути протекторними у разі отруєння апаміном. Електронно-імуноцитоензиматичним методом було з’ясовано, що апамін зв’язується із сарколемою гладеньких м’язів, а використання радіоактивного апаміну показало, що це зв’язування із синаптосомами головного мозку є специфічним і оборотним (канд. дис. Сергія Володимировича Василенка «Нейротоксин апамин: иммунохимический анализ и взаимодействие с местами связывания», 1983).

Імунохімічний аналіз цитохрому с коня проводили М.В. Скок та Е.М. Кавун. Було ідентифіковано антигенні детермінанти цитохрому с, що розпізнаються антитілами кроля (канд. дис. Марини Володимирівни Скок «Иммунохимический анализ цитохрома с», 1983) та ті, що розпізнаються мишачими антитілами різних класів у динаміці імунної відповіді (канд. дис. Едуарда Михайловича Кавуна «Иммунологическое распознавание цитохрома с в динамике иммунного ответа», 1989). Також було показано, що IgG-антитіла до цитохрому с розпізнають конформаційні антигенні детермінанти на всій молекулі та на її довгих фрагментах 1–65 і 1–80, тоді як Т-клітини розпізнають тільки короткі синтетичні пептиди: 1–13, 14–22, 46–56, 57–77 і 92–104. Пептиди ефективніше, ніж нативний протеїн, стимулювали проліферацію клітин, що свідчило про необхідність процесингу цитохрому с для його імунного розпізнання (пептидні фрагменти цитохрому с різної довжини і локалізації було синтезовано класичним методом у розчині або одержано бромціановим розщепленням нативного цитохрому на кафедрі тонкого органічного синтезу МІТХТ під керівництвом чл.-кор. АН СРСР Р.П. Євстигнєєвої).

З огляду на те, що цитохром с виходить із мітохондрій за умов ішемії, логічним було припустити, що він з’являється в кровотоці, зокрема за інфаркту міокарда, і може стимулювати утворення специфічних антитіл, які, в свою чергу, впливатимуть на перебіг цього захворювання. Метод визначення цитохрому с та специфічних до нього антитіл в крові людей було розроблено у відділі молекулярної імунології та успішно апробовано в Інституті кардіології ім. М.Д. Стражеска для діагностики ускладненого перебігу інфаркту міокарда (А.с.1379739 SU. 4МПК 601N 33/49. Способ прогнозирования осложненного течения инфаркта миокарда /С.В.Комиссаренко, М.В.Скок, Н.А.Гватуа, И.Н.Солоненко, В.И.Пивень – Заявл. 27.01.86. Опубл. 07.03.88. Бюл. № 9).

Роботи з аналізу апаміну та цитохрому с були першими в СРСР роботами з імунохімічного дослідження протеїнів і пептидів. [Комиссаренко С.В., Скок М.В., Васильева  Г А., чл.-кор. АН СССР Евстигнеева Р.П. Иммунохимический анализ цитохрома с лошади. Стехиометрия взаимодействия и сродство цитохрома с к специфическим Fab-фрагментам // Докл. АН СССР. – 1982. – Т. 264, № 3. – С. 752–755]. Окрім того, на основі імунохімічного аналізу нейроспецифічних протеїнів S-100 та 14-3-2 було створено метод визначення їх у лікворі та крові хворих із пухлинами та травмами головного мозку, що має значення для діагностики цих захворювань (Г.А. Бережний, О.Ю. Лихмус та аспірант із Грузії Г. Буркадзе, 1984). 

На основі даних імунохімічного аналізу цитохрому с та динаміки формування антитіл проти цього протеїну С. Комісаренко висунув декілька цікавих гіпотез [Komisarenko S.V. Antigentic determinants of proteins and peptides / Chemistry of Peptides and Proteins. – Berlin – N.Y.; Eds.: W. Voelter, E. Bayer, Y. Ovchinnikov, V. Ivanov. Berlin–New-York.: Walter de Gruyter & Co. – 1986. – V. 3. – P. 235–247]. Справа в тім, що теоретично вся поверхня протеїнової молекули є доступною для імунологічного розпізнавання, але на практиці майже всі антитіла, що утворюються в тварин проти якого-небудь протеїну, спрямовані проти обмеженої кількості певних ділянок цього протеїну – проти його так званих імунодомінантних ділянок. Відомо, що те, яка з ділянок протеїну як антигену стане імунодомінантною, визначається процесингом цього протеїну і його представленням у комплексі з антигенами гістосумісності рецепторам Т-клітин, які розпізнають антигени в тому разі, коли вони представлені на поверхні відповідних клітин. Якщо насправді в динаміці імунної відповіді мишей на цитохром с відбувається зміна специфічності синтезованих проти цитохрому с антитіл, тобто змінюється спектр імунодомінантних ділянок, то чи не можуть імунні комплекси, які формуються з антигену та синтезованих антитіл, впливати на подальший процесинг та на представлення антигену CD4 Т-лімфоцитам, що може призводити до зміни специфічності антитіл. На жаль, ці роботи з імунохімічного аналізу цитохрому с було призупинено із багатьох причин, передусім через порушення наукових зв’язків із Росією на початку 90-х років і відсутність відповідних пептидів.

Молекулярні механізми активації лімфоцитів. Ще із середини 70-х років Сергій Васильович вважав, що з’ясування молекулярних механізмів активації лімфоцитів (сигналінгу в лімфоцитах) є одним із найважливіших у молекулярній імунології. Це такі питання: якої природи сигнали, що передаються з поверхні імунокомпетентних клітин після взаємодії антигенрозпізнавальних рецепторів або рецепторів імуномодулюючих молекул у клітину; які механізми і які молекули беруть участь у подальшій передачі сигналу (чи сигналів) усередині клітини до її ядра; як активується експресія відповідних генів під час активації лімфоцитів і яким чином запускаються альтернативні шляхи чи проліферації лімфоцитів, чи їхньої диференціації?

Справді, на початку 1980-х років природа і механізм передачі сигналів від плазматичної мембрани імунокомпетентної клітини до її ядра були невідомі. Самостійно в Києві ці питання підняти було неможливо, і С. Комісаренко звернувся щодо можливості співпраці до колег в Інституті молекулярної біології АН СРСР у Москві. Отримав пораду переговорити з цього приводу з молодим талановитим кандидатом наук О. Варшавським, який, однак, не виявив зацікавленості (можливо через те, що через короткий термін він «втік» із СРСР під час відрядження до США). Несподівано трапилась нагода стажування у 1981 році у протираковому центрі імені Слоан-Кеттерінга у Нью-Йорку в лабораторії Дж. Хеддена, який разом з Р. Коффі був відомий своїми роботами з вивчення ролі cGMP в активації лімфоцитів. Сергій Васильович швидко опанував методи кількісного аналізу cGMP та сАМР, гібридомну технологію та складну методику визначення активності cGMP-залежної протеїнкінази в лімфоцитах (остання вимагала майже 24-годинного безперервного експерименту). Крім того, в лабораторії Збігнева Дарзінкевича Слоан-Кеттерінгівського центру він розпочав дослідження активації лімфоцитів зовсім новим на той час методом – протоковому цитофлуориметрі за рахунок диференційного забарвлення РНК та ДНК клітин акридиновим оранжевим, що дозволяло оцінювати проходження лімфоцитами фаз клітинного циклу та вплив іонів кальцію на активацію клітин. Він також домовився з доктором Едом Джонсоном із Рокфеллерівського університету про можливість спільного дослідження низки ензимів у лімфоцитах, що беруть участь у синтезі ДНК та РНК, за активації лімфоцитів. На жаль, усе заплановане виконати не вдалось як за браком часу, так і тому, що в цей час багато лабораторій центру, в тому числі й лабораторія Джона Хеддена, перебували в кризі. Якщо коротко, то саме тоді закінчилася сумнозвісна історія з «Patchwork mouse», коли один із учнів генерального директора центру, відомого імунолога Роберта Гуда сфальсифікував результати експериментів із пересадки шкіри, малюючи фломастером неіснуючі трансплантати. Академік НАН США Гуд був непричетний до фальсифікації, однак фінансування було майже припинено, і йому та його учням довелося залишити центр. Згадуючи той період життя, Сергій Васильович відзначає: «Ще раз шанс вийти на найвищий рівень світової науки у мене з’явився у 1981 році, коли декілька місяців я працював у лабораторії професора Хеддена в протираковому центрі імені Слоан-Кеттерінга в Нью-Йорку, де ініціював роботу зі з’ясування молекулярних механізмів активації лімфоцитів і де опановував на ті часи зовсім новий метод протокової цитофлуориметрії в лабораторії Збігнева Дарзинкевича. На жаль, цей час був не найкращий в лабораторії Хеддена, тому що Джон Хедден із своїм шефом – академіком Робертом Гудом, Генеральним директором «Слоан-Кеттерінга», мали залишити цей центр через скандал, спричинений одним із учнів Гуда. Це була сумно відома історія про фальсифікацію в науці «Patchwork mouse», про яку пізніше було зроблено художній фільм.

Під час відвідання Інституту імені Солка у Каліфорнії, де я мав честь познайомитися з Йонасом Солком та Френсісом Кріком, я зробив доповідь на семінарі про проект з активації лімфоцитів, а потім обговорив шляхи його виконання з відомим імунологом професором Мелвіном Коном, якому проект дуже сподобався. Мелвін запропонував мені зайнятися проблемами активації лімфоцитів в його лабораторії в Інституті Солка і направив проект на розгляд щодо фінансування до фонду добре відомого у ті часи в СРСР мецената  Арманда Хаммера, якого знав особисто. Планувалося, що я маю залишитися в США для роботи в Інституті Солка щонайменше на три роки, проте зрештою я відмовився. Повернувшись до Києва, я з учнями спробував продовжити цю тематику, але за тогочасних умов ані рівень забезпечення устаткуванням і матеріалами, ані темпи (а наша наука є вкрай конкурентною) не були достатніми. А через декілька років вивчення біохімії активації лімфоцитів стало чи не найактуальнішим напрямом сучасної імунології».

Продовження робіт з урахуванням наявних методичних можливостей відбулося вже в Києві у відділі молекулярної імунології у 80-ті роки (а також пізніше групою дослідників під керівництвом М.В. Скок, але вже з вивчення ролі нікотинових ацетилхолінових рецепторів у лімфоцитах). Так, із застосуванням протокової цитофлуориметрії було досліджено параметри клітинного циклу в синхронізованих клітинах (на моделі мишачої плазмоцитоми МОРС-21), радіоімунним методом виміряно рівні сАМР і cGMP за різних фаз клітинного циклу. Доведено, що додавання екзогенних дибутирильних похідних сАМР і cGMP та модуляторів обміну сАМР (інгібітора фосфодіестерази сАМР й активатора аденілатциклази) в середовище культивування не спричинює перерозподіл лімфоцитів за фазами циклу. Тобто зміна рівня циклічних нуклеотидів не є основною регуляторною системою клітинного циклу в лімфоцитах (канд. дис. Дмитра Івановича Лукінова «Циклические нуклеотиды и мембранные иммуноглобулины в фазах клеточного цикла плазмоцитомы МОРС-21», 1985 р.).

З огляду на існування тяжких імунодефіцитних станів в умовах недостатності ензимів обміну пуринів та пуриннуклеотидів у лімфоцитах і на те, що ці ензими відіграють важливу роль у клітинному метаболізмі взагалі, Сергій Васильович створив у відділі спеціальну групу і запросив до її керівництва з відділу біохімії м’язів досвідченого біохіміка – М.П. Дмитренка. Цією групою (М.П. Дмитренко, О.М. Буханевич, Т.В. Горошникова), а також аспірантом В.Ю. Уманським було досліджено різні властивості аденілатциклази, аденозиндезамінази, 5?-нуклеотидази, АМР-аміногідролази, аденілаткінази в лімфоцитах тимуса і селезінки без стимуляції та під впливом поліклональних активаторів [Комиссаренко С.В., Уманский В.Ю., Дмитренко Н.П. Активность аденозиндезаминазы и ферментов обмена АМР в стимулированных конканавалином А тимоцитах крыс // Иммунология. – 1982. – № 2. – С. 16–18]. За одержаними результатами у 1988 р. Миколою Петровичем Дмитренком було захищено дисертацію «Обмен аденозина и адениннуклеотидов и его регуляция в лимфоцитах» на здобуття наукового ступеня доктора біологічних наук.

Впровадження гібридомної техніки одержання моноклональних антитіл. Використання сучасних методів молекулярної і клітинної імунології, у тому числі протокової цитофлуориметрії (з 1984 р. у відділі був єдиний в СРСР активно функціонуючий цитофлуориметр), дало можливість не тільки проводити кількісний аналіз антигенів, локалізувати антигени й антитіла на поверхні клітин та у внутрішньоклітинних структурах, але й виділяти окремі клітини для подальшого аналізу їх та клонування. Водночас, дослідження імунологічних явищ, так само як і одержання моноклональних антитіл (мон АТ), є практично неможливим без культури клітин.

І знову Сергій Васильович Комісаренко виявив тут ініціативу. Він одним із перших в СРСР ввів у дослідження гібридомну техніку одержання моноклональних антитіл. Широке впровадження цього методу (тепер зовсім тривіального) стало можливим у 1983 р. після закупівлі відповідного лабораторного обладнання, а також культуральних середовищ. Одночасно у відділі було створено «гібридомну» групу під керівництвом старшого наукового співробітника І.М. Колеснікової, яка одержала велику кількість клонів гібридом – продуцентів монАТ. Серед антитіл із багатим спектром специфічності виділено та проаналізовано декілька антитіл з унікальними властивостями: проти окремих ланцюгів інсуліну людини, пероксидази, одержаної із хрону, цитохрому с коня, нейроспецифічних протеїнів, проти унікальної антигенної детермінанти очищеного протеїнового деривату туберкуліну мікобактерій великої рогатої худоби, проти різних епітопів молекул плазміногену, фібриногену і/або фібрину та їхніх фрагментів тощо. Ці антитіла є надзвичайно важливими для вивчення антигенної структури протеїнів і механізмів зсідання крові та фібринолізу. Наведені вище дослідження закладали також основу для імунобіотехнологічних методів зі створення імунодіагностичних та імунолікувальних препаратів.

Наука – на користь людям (деякі приклади)

Слід зазначити, що не тільки ці, але й інші фундаментальні дослідження Сергія Васильовича мали і мають практичну спрямованість. Мабуть, цьому сприяє його базова медична освіта і внутрішній поклик бути корисним суспільству. Так, вже у 1979 р. за роботу зі створення якісних молочних продуктів харчування для немовлят (зокрема за імунохімічне дослідження протеїнів молока) йому було присуджено Державну премію УРСР [Комиссаренко С.В. Физико-химические и биологические свойства белков молока // Вопр. питания. – 1983. – № 1. – С. 6–11]. Дослідження біологічної дії бісфосфонатів та відкриття ним протипухлинного ефекту метиленбісфосфонової кислоти (МБФК) дозволило йому запропонувати лікарський препарат «Мебіфон», який випускається фармоб’єднанням «Фармак». Вкрай перспективною є сучасна розробка зі створення новітнього комплексного препарату МБФК і вітаміну D3 - «Мебівід», що обіцяє бути чи не найефективнішими ліками проти остеопорозу [Патент України на корисну модель № 33494 «Фармацевтична композиція для лікування захворювань кісткової тканини»]. Якщо додати до цього перспективу створення ліків для боротьби з гемофіліями, розробку декількох важливих діагностичних препаратів для медицини і ветеринарії, про що мова йтиметься далі, то стає зрозумілим, що фундаментальні дослідження вчених відділу молекулярної імунології мають продовження на полиці аптек.

Дуже важливі дослідження імунної системи було проведено у відділі молекулярної імунології після аварії на Чорнобильській АЕС (1986 р.). На цьому, напевне, треба зупинитися докладніше, оскільки в той «чорнобильський» рік Сергій Комісаренко, один із небагатьох, виявив, поряд зі швидкою науковою реакцією, принциповість і неабияку громадянську сміливість, адже під час проведення зазначених досліджень і, особливо, оприлюднення одержаних результатів довелося боротися з офіційною радянською медичною бюрократією. Справа в тім, що в СРСР було прийнято вважати, що малі і навіть середні дози зовнішнього радіаційного опромінення практично нешкідливі для здоров’я людини і не впливають на його імунну систему. Ця концепція сприяла широкому використанню атомної енергетики, зокрема у військових цілях на атомних підводних човнах. Якби з’явилися протилежні дані, потрібно було б переглядати концепцію безпеки персоналу атомних енергоблоків та ставити під сумнів наукові здобутки Інституту біофізики ІІІ управління МОЗ СРСР під керівництвом академіка АМН СРСР генерала Л. А. Ільїна.

Проте вибух і пожежа на ІV блоці ЧАЕС трапилися, незважаючи на офіційні правила безпеки. Коли Сергій Васильович дізнався про аварію та її масштаби, а це сталося значно раніше за офіційні повідомлення, він одразу зрозумів, що залежно від дози саме імунна система буде однією з перших систем організму, які постраждають від опромінення. На той час він вже кілька років керував республіканською міжвідомчою програмою з імунології, що об’єднувала практично всіх провідних імунологів України, і тому сподівався, що керівництво МОЗ УРСР звернеться до нього із пропозицією організувати дослідження імунітету в постраждалих від аварії. Та цього не сталося. Навпаки, йому відмовили, коли він сам запропонував свої послуги МОЗ України. І тоді він звернувся до керівництва Центрального військово-медичного управління (ЦВМУ) Радянської армії. Начальник наукового відділу ЦВМУ полковник С.І. Черняк детально ознайомився із пропозицією і доповів її начальнику ЦВМУ генерал-полковнику і академіку АМН СРСР Ф.І. Комарову, який дав згоду на проведення обстеження військових, які працювали навколо ЧАЕС і отримували дозу зовнішнього опромінення, що дорівнювала 25 бер і вважалася безпечною.

Таким чином, стало можливим проведення під керівництвом С.В. Комісаренка вченими його відділу спільно з колегами з інших установ Києва унікального дослідження показників імунітету в «ліквідаторів»–військових, яких було залучено для ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Використовуючи найсучасніші методи дослідження, вже наприкінці 1986 р., всупереч офіційній у ті роки концепції, Сергій Васильович  із колегами вперше довів, що невеликі дози сумарної радіації (25 бер) істотно пригнічують систему природного імунітету, зокрема знижують кількість та активність природних клітин-кілерів, які відповідають за протипухлинний та противірусний імунітет [Комиссаренко С.В., Зак К.П., Комаров Ф.И., Синапальников И.В., Марасанов Р.А., Черняк С И., Мельников О.Ф., Бережная Н.М., Карлова Н.П. Состояние иммунной системы у людей, участвовавших в ликвидации последствий аварии на Чернобыльской АЭС // Радиационные аспекты Чернобыльской аварии (сб. в двух частях). Часть II. Эколог. и радиобиол. проблемы. – Киев, 1989 г. – С. 262–266.]. Ці дані спричинили бурхливу негативну реакцію керівництва МОЗ СРСР та УРСР, яка продовжувалася аж до 1991 року.

Стандартне на той час ствердження опонентів стосовно того, що встановлене в «ліквідаторів» пригнічення імунітету є наслідком дії не радіації, а стресу, було спростовано аналогічними результатами повторного вивчення імунної системи «ліквідаторів» через рік, коли в них вже не було ніякого стресу, та дослідженням інфраструктури різних субпопуляцій імунокомпетенних клітин, виділених сортуванням на цитофлуориметрі (спільно з лабораторією проф. К.П. Зака). Крім того, співробітниками відділу було проведено дослідження на мавпах в Інституті експериментальної терапії в Сухумі (Д.І. Лукінов, Н.П. Карлова, Г.М. Фомовська, О.П. Пенезіна). Опромінення мавп дозами, розрахованими відповідно до аналогічних доз для людей (25 бер, або 250 мілізівертів), підтвердили результати щодо існування радіаційного імунодефіциту, який Сергій Комісаренко досить влучно назвав тоді «чорнобильським СНІДом». Частина цих результатів увійшла в монографію під редакцією С.В. Комісаренка та К.П. Зака «Радиация и иммунитет человека», яка вийшла друком у 1994 р.

Життя підтвердило правомірність та своєчасність проведеної роботи, яка стала першим і об’єктивним дослідженням імунної системи людей, опромінених під час аварії на ЧАЕС. Урешті-решт було переглянуто обґрунтованість офіційної «25-берної концепції», а результати цих досліджень враховано під час роботи «ліквідаторів» та відселення мешканців із забруднених територій у безпечні райони країни. Досить типовим для тогочасної нашої країни було те, що у подальшій оцінці досліджень, пов’язаних із медичними наслідками чорнобильської трагедії, роботи С.В. Комісаренка з колегами практично не згадувалися, а різні нагороди отримували ті, хто у 86–91 рр. категорично заперечував негативні наслідки Чорнобильської катастрофи, і тільки пізніше, коли було знято офіційне табу, стали проводити численні, хоча й запізнілі дослідження, змагатися за гранти, премії тощо. Щоправда, у 1997 р. Вчена Рада Кінгстонського університету у Великій Британії обрала С.В. Комісаренка почесним доктором свого університету за роботи з екології, присвячені дослідженню Чорнобильської катастрофи. В офіційному представленні та нагородженні, яке урочисто відбулося перед тритисячною аудиторією Палацу Барбікан у Лондоні, серед іншого стосовно Його Високоповажності професора Сергія Комісаренка було сказано, що цією нагородою «Університет вшановує особу, яка виявила унікальне поєднання якостей ученого, державного діяча і дипломата. Він вже багато досяг у кожній із цих іпостасей і безсумнівно продовжуватиме робити важливий вклад у розбудову України, коли вона займе гідне місце серед держав світу».

Директор наукової установи і урядовець (2 в 1 і «нічний директор»)

У 1989 р. Сергія Васильовича на конкурентних засадах серед чотирьох претендентів було обрано директором Інституту біохімії ім. О. В. Палладіна. На цій посаді він перебував до 1992 р. і знову виявив не тільки яскравий талант вченого й організатора науки, але й неабиякі якості громадського і державного діяча.

Не буде перебільшенням стверджувати, що ще один громадянський сміливий вчинок було зроблено С.В.Комісаренком, коли він дав згоду стати заступником Голови Ради Міністрів УРСР із гуманітарних питань у 1990 р. За час перебування на цій посаді (1990–1991 pp.) та на посаді Заступника Прем’єр-міністра України (1991-1992 рр.) саме тоді, коли Україна здобувала і здобула незалежність і коли в державі практично не було ані відповідної законодавчої бази, ані багатьох традиційних інституцій, притаманних суверенній демократичній країні, він зробив багато добрих справ для розбудови України. С.В. Комісаренко був ініціатором або активним учасником прийняття Верховною Радою законів України про освіту; про «національні меншини»; про свободу совісті; про пресу і засоби масової інформації; про соціальне забезпечення тощо. Особливу увагу він приділяв новій для України загрозі – поширенню вірусу імунодефіциту людини (ВІЛ) та синдрому набутого імунодефіциту (СНІД). Так сталося в його житті, що він був знайомий із головними «діючими особами» у вивченні ВІЛ ще до того, як ця інфекція привернула до себе увагу всього світу, – Люком Монтаньє та Робертом Галло. З першим його познайомили в Пастерівському інституті, а останнього він відвідував у 1981 р. в Національному протираковому інституті у Бетесді (США). ВІЛ та СНІД не могли не привернути увагу імунолога, і вже із середини 80-х рр. Сергій Васильович пише статті про цю хворобу та виступає з численними лекціями в НДІ, ВНЗ, у школах. Ставши одним із керівників Уряду України і добре розуміючи можливу загрозу, він ініціював низку організаційних заходів, спрямованих проти поширення ВІЛ/СНІДу в державі. Так, він створив і очолив урядову комісію з боротьби зі СНІДом, в яку, крім керівників відомств, увійшли відомі вчені, зокрема Г.М. Бутенко, В.В. Смирнов, В.П. Широбоков; заснував відповідний Державний комітет і рекомендував акад. Г.Х. Мацуку на посаду голови комітету, ініціював підготовку та прийняття Закону України з боротьби зі СНІДом тощо. Тобто з’явилася законодавча база, а разом з нею незалежний від МОЗ орган виконавчої влади та вищий контрольний і координаційний орган. Окрім того, на експериментальній базі Інституту біохімії із залученням вчених-імунологів готувалося виробництво сучасних діагностичних наборів для виявлення ВІЛ-1 та ВІЛ-2, а також інших вірусів, насамперед гепатиту В та цитомегаловірусу, для забезпечення України ефективними противірусними діагностикумами. Тоді були всі умови скористатися зі сприятливих епідеміологічних обставин, аби захистити Україну від СНІДу, але це, на жаль, не було реалізовано, як тепер стало відомо, із причин комерційної зацікавленості колишнього керівництва МОЗ України.

Серед багатьох інших ініціатив С.В. Комісаренка – віце-прем’єр-міністра України – можна згадати: реалізацію державної програми про мови в Україні; збереження культурної та історичної спадщини, зокрема забезпечення охорони музеїв та непорушності музейних запасників, створення музею народної творчості та музею Івана Гончара; проведення першого та підготовка другого Конгресу українців; відзначення п’ятої річниці Чорнобильської катастрофи та збір гуманітарної допомоги на користь постраждалих від неї; відновлення Києво-Могилянської академії; відзначення на міжнародному рівні трагедії у Бабиному Яру та організація відвідання Бабиного Яру Президентом США Дж. Бушем під час його візиту в Україну; організація гуманітарної допомоги, особливо медичної, для населення України тощо. Він також ініціював перед Президентом України розгляд питання про участь України в миротворчих операціях у колишній Югославії та про підготовку вояків ООН в Україні, про вступ України до ВООЗ. Завдяки йому нинішній «Український дім» – колишній музей В. І. Леніна – не був переданий фондовій біржі, а залишився осередком культури. І багато-багато іншого… Зокрема, саме завдяки Сергію Васильовичу у 1991 р. Державну премію України імені Шевченка було присуджено Сергію Йосиповичу Параджанову (посмертно) за фільм «Тіні забутих предків».

Про цей період своєї діяльності Сергій Васильович згадує: «Це загальнолюдська і довічна проблема – випробування «мідними трубами». Думаю, не помилюся, якщо відповім, що перебування у так званій «владі» на мою свідомість не вплинуло. По-перше, я не побачив у себе особливої влади, але відчув величезну відповідальність за доручену справу, бо відповідав за такі гуманітарні галузі – вищу і загальну освіту, охорону здоров’я, науку, культуру, соціальне забезпечення, за творчі спілки, спорт і молодь, засоби масової інформації, за релігійні та архівні справи тощо. Уявляєте, який комплекс проблем на тлі бурхливої трансформації країни та суспільства, адже я працював заступником Голови Уряду з 1990 р. до 1992 р. – саме напередодні, під час і відразу після історичного здобуття Україною державної Незалежності! По-друге, моє виховання та свідомість завжди мене вчили, що перебування «у владі» – річ тимчасова, на відміну від постійних загальнолюдських цінностей, саме яких і треба дотримуватися та цінувати. По-третє, у мене абсолютно не було вільного часу, бо пізно ввечері та часто вночі ще працював в Інституті, але великі навантаження мене не лякали.

Не приховую, мені було цікаво працювати в Уряді, брати участь чи спостерігати за прийняттям важливих рішень, безпосередньо бачити позитивні і негативні приклади «роботи урядового механізму». Це – важливий життєвий досвід. Я й досі пишаюся тим, що вдалося тоді зробити за неповні два роки. То була щоденна напружена, але цікава робота без відпусток і практично без вихідних».

Відповідальна і напружена робота на посаді заступника Голови Уряду України не заважала науковій роботі С.В. Комісаренка: Президія Академії наук УРСР своєю постановою від 17.09.1990 р. дозволила йому, на той час вже члену-кореспонденту академії, виконувати обов’язки директора Інституту біохімії ім. О. В. Палладіна без додаткової оплати. Водночас він продовжував керувати своїм «дітищем» – відділом молекулярної імунології. Таким чином, робочий день його проходив у Кабміні, а ввечері і вночі, як і належить справжньому вченому, він працював у лабораторії, не зраджуючи своєму життєвому девізові. Борис Євгенович Патон тоді жартома назвав його «нічним директором».

За вагомі наукові здобутки вже в 1991 р. С.Комісаренка обирають дійсним членом Академії наук УРСР, а в 1993 р. – дійсним членом-засновником Академії медичних наук України.

Посол і вчений (і знову 2 в 1)

Розпочався 1992 рік. Країни світу одна за одною визнавали нову суверенну державу – Україну та встановлювали з нею дипломатичні стосунки. Новій державі потрібно було розбудовувати власну дипломатичну службу, а професійні дипломати, які могли працювати на рівні послів, залишились у Москві. Враховуючи організаторські здібності Сергія Васильовича, масштабність його мислення, енциклопедичні знання, у тому числі й знання іноземних мов, знайомство зі США та з Президентом Дж. Бушем, перший Президент України Леонід Кравчук 2 лютого 1992 року запропонував йому стати першим послом України у США. Треба було приймати рішення, яке змінило б увесь хід життя, і Сергій Васильович попросив тиждень на обдумування. Минули дні роздумів та порад у родині – з дружиною та батьками, і він погодився, але обрав країною перебування Сполучене Королівство Великої Британії. Ця країна цікавила Сергія Комісаренка з дитинства (недарма він вчився у спеціалізованій англійській школі), багато про неї читав, ще дитиною уявляв можливу зустріч із Королевою, думав про можливе навчання у старовинних Оксфорді чи Кембриджі, мав знайомих у цій країні, але ніколи раніше там не бував. Цікаво, що на початку 60-х, за міждержавною програмою довгострокового обміну студентів у Київському медінституті було сформовано групу студентів, які добре вчилися та знали англійську мову, для продовження навчання у Британії. Зрозуміло, що студент Комісаренко був серед перших кандидатів, але «Хрущовська відлига» скінчилася, і програму було скасовано.

14 травня 1992 р. Указом Президента України С. Комісаренка було призначено Надзвичайним і Повноважним Послом України в Сполученому Королівстві Великобританії і Північної Ірландії, а 10 вересня 1992 р. він отримав дипломатичний ранг Надзвичайного і Повноважного Посла України. З липня 1995 р. він був також Послом України в Ірландії за сумісництвом.

На цьому етапі життя в Лондоні (а це майже шість років) у Сергія Васильовича було багато важливих здобутків, цікавих подій і зустрічей. Починати роботу в посольстві йому довелося з абсолютного нуля: не було нічого – ані помешкання, ані приміщення посольства, ані транспорту, ані досвіду дипломатичної роботи, ані зв’язків у Британії. До того ж тоді Україну, як незалежну державу, практично ніхто не знав.

Завдяки активності посла і співробітників Посольства України було закладено юридичні підвалини двостороннього співробітництва на основі Договору про принципи стосунків і співробітництва та на основі багатьох підписаних угод, як, наприклад, про співробітництво у галузі освіти, науки і культури, про транспортне сполучення, про консульські стосунки, про допомогу в боротьбі зі злочинністю тощо.

Посол С. Комісаренко сам безпосередньо максимально сприяв розвиткові двосторонніх стосунків. Він ініціював та організував візити найвищих посадових осіб України до Британії та британських – до України; ініціював вступ України до директорату Європейського банку реконструкції та розвитку - ЄБРР (1993 р.), до Міжнародної морської організації (1995 р.), ІНМАРСАТу та інших важливих міжнародних організацій, що перебувають у Лондоні.

Історія отримання місця директора у Раді директорів ЄБРР заслуговує на хоча б коротку розповідь, тому що є важливою як для історії участі України в керівництві ЄБРР, так і показовою для стилю та ефективності роботи С. Комісаренка. ЄБРР було засновано в Лондоні для фінансової підтримки передусім «горбачовських» перебудов. Президентом ЄБРР був Жак Атталі -- відомий у світі фінансист, особистий друг Ф. Мітерана. Із розповіді С. Комісаренка: «Одним із перших офіційних візитів, які я зробив, коли приїхав Послом до Лондона, був візит до Президента ЄБРР. Візит був протокольний, так званий візит ввічливості і не повинен був мати особливих наслідків. Але наша бесіда з Атеалі проходила французькою мовою, і він був дуже цим задоволений, особливо, коли дізнався, що я вчений і мав нагоду працювати в Інституті Пастера у Парижі. Ми навіть знайшли спільних знайомих серед відомих французьких вчених. Минув певний час, Югославія зникла як держава, і тому звільнилося місце одного з директорів ЄБРР. Я відразу передзвонив Атталі і попросив мене терміново прийняти. Він дав згоду. На зустрічі я почав його переконувати, що Україна, як найбільша за площею країна Європи, п’ята за населенням та відома своїм потужним економічним та інтелектуальним потенціалом держава заслуговує на те, щоб зайняти місце у директораті ЄБРР, що звільнилося з розпадом Югославії. Атталі слухав, певною мірою погоджувався, але потім відповів, що керівництво Банку може розглянути моє прохання, але потрібне офіційне звернення Міністерства фінансів України і, головне, сплата боргу, який існував у Банку за Україною. Я попросив його затримати на декілька днів рішення щодо місця директора, що звільнилося. Він дав згоду. Повернувшись до Посольства, я передзвонив Президенту України, проінформував Л.М. Кравчука про можливість «захопити» місце директора ЄБРР і попросив його дати відповідні вказівки міністру фінансів. Через годину передзвонив Г. П’ятаченку, який тоді був міністром, і передав про необхідність термінової сплати боргу та офіційного звернення до Президента ЄБРР. Можливо, завдяки втручанню Президента країни, все було зроблено вчасно, і Україна отримала місце в директораті ЄБРР».

С.В.Комісаренко заснував у Лондоні благодійний фонд допомоги чорнобильцям (1993 р.) та Британо-Українську торговельну палату (1997 р.); організував безкоштовну передачу Україні британської антарктичної станції «Фарадей» (1995 р.) – нині станція «Академік Вернадський»; успішно лобіював підтримку делегацією Британії прийняття України до Ради Європи, ратифікацію Британським парламентом Угоди про співробітництво між Україною та Європейським союзом; максимально сприяв розвиткові двосторонніх торговельних, наукових, культурних та військових зв’язків; проведенню оцінювання стратегічних нафтових та газових шляхопроводів, що проходять територією України, упередив їхню приватизацію та багато-багато іншого, спрямованого на користь Україні. Завдяки активності Посла вже в 1996 р. посольство України мало в повній власності три будинки в Лондоні та один в Единбурзі (останній та два будинки у Лондоні було отримано безкоштовно!).

Діяльність Посла України у Британії була високо оцінена в обох країнах. У 1996 р. С.Комісаренко був нагороджений відзнакою Президента України «За заслуги» ІІІ ступеня та номінований кращим дипломатом року. У Британії в 1997 р. його було обрано Почесним доктором двох університетів: за вагомі, саме наукові, досягнення – Почесним доктором Кінгстонського університету (цікаво, що того самого року Кінгстонський університет відхилив пропозицію обрати своїм Почесним доктором британського прем’єр-міністра Джона Мейджора, пояснивши, що університет нагороджує цим титулом виключно за наукові досягнення), і за дипломатичну діяльність – Почесним доктором Північно-Лондонського університету..

Перед від’їздом із Британії у лютому 1998 р. Сергія Васильовича було удостоєно високої честі – його разом із дружиною було запрошено Королевою Єлизаветою ІІ до Букінгемського палацу для прощання (а таке буває вкрай рідко). Королева мала досить довгу дружню бесіду з подружжям Комісаренків і відзначила великий внесок першого Посла в розвиток зв’язків між Україною і Великою Британією.

Після завершення дипломатичної місії Сергій Васильович повернувся до рідного Інституту біохімії ім. О. В. Палладіна НАН України і з 18 квітня 1998 р. приступив до виконання обов’язків завідувача створеного ним відділу молекулярної імунології. Саме тоді настав термін переобрання директора Інституту біохімії. Сергій Васильович подав на конкурс, отримав більшість під час таємного голосування членів вченої ради інституту, і 28 травня 1998 р. загальними зборами Відділення молекулярної біології, біохімії, експериментальної і клінічної фізіології НАН України його було обрано директором цього славнозвісного закладу. На цій посаді він залишається до тепер. У квітні 2004 року Сергія Васильовича обрано Академіком-секретарем Відділення біохімії, фізіології і молекулярної біології НАН України (нова назва) та членом Президії НАН України. Але відділ він не полишив, зоставшись його керівником і продовжуючи розвивати актуальні на сьогодні напрями наукових досліджень.

Відділ молекулярної імунології у розвитку: від молекул до людини

Усередині 80-х рр. ХХ ст. у відділі сформувалося декілька груп, які працювали над різними об’єктами.

Імунохімічний аналіз протеїнів системи зсідання крові (група Е.В.Луговського, нині член-кореспондента НАН України). Ще наприкінці 70-х років Сергій Васильович запропонував академікові В.О.Бєліцеру, який в Інституті біохімії очолював відділ структури і функції білка, де вивчали механізми полімеризації фібрину, разом провести імунохімічне дослідження системи фібриноген–фібрин за допомогою моноклональних антитіл (монАТ) проти існуючих та неоантигенних детермінант (епітопів монАТ) фібрин(оген)у, що з’являються на різних етапах його полімеризації. Володимир Олександрович дуже зацікавився цією роботою, але з організаційних причин вона не розпочалась, аж до того часу, коли у 1985 р. до відділу молекулярної імунології з відділу структури і функції білка не перейшов старший науковий співробітник Е.В. Луговськой разом із Г.К. Гоголінською та С.Г. Дерзською і до виконання цієї теми не долучилася «гібридомна група» на чолі з І.М. Колесніковою, до складу якої входили К.Д. Ляшко, Л.М. Литвинова, О.П. Костюченко та Р.В. Ставнійчук [Lugovskoi E. V., et al. Komissarenko S. V. The study of fibrin polymerization with monoclonal antibodies // Biomed. Sci. – 1991. – V. 2, N 3. – P. 249–256.]. До речі, з кінця 1992 р. до квітня 1998 р., коли Сергій Васильович працював у Великій Британії, відділом молекулярної імунології керував Е.В.Луговськой.

Відомо, що головний механізм полімеризації фібрину полягає у міжмолекулярній взаємодії E- та D-доменів фібрину через комплементарні центри полімеризації. Концепція, яку було покладено в основу цих досліджень, така: кожна стадія полімеризації фібрину супроводжується зміною його конформації, що, у свою чергу, зумовлює зміну антигенної структури протеїну, тобто спричинює появу (чи зникнення) антигенних детермінант (епітопів). Припускалося також, що крім відомих пар комплементарних центрів полімеризації фібрину: «А»-«а» та «В»-«в» існують й інші, досі невідомі, сайти полімеризації, які можна віднайти за допомогою монАТ. Якщо така гіпотеза справедлива, то монАТ до сайтів полімеризації мають її гальмувати. Центри чи сайти полімеризації при цьому розглядаються як група амінокислотних залишків, які або розташовані послідовно в поліпептидному ланцюзі молекули фібрину, або просторово зближені завдяки відповідній третинній структурі й беруть участь у міжмолекулярному зв’язуванні фібрину.

Для пошуку нових сайтів полімеризації у фібрині було використано одержані внаслідок багаторічних досліджень моноклональні антитіла проти різних ділянок фібрин(огену) та його фрагментів. Деякі з цих антитіл та їхні Fab-фрагменти виявилися високоспецифічними та унікальними інгібіторами полімеризації фібрину. Локалізація їхніх епітопів дозволила відкрити нові центри полімеризації у різних регіонах молекули фібрину, які функціонують на перших двох етапах полімеризаційного процесу. За допомогою одного з цих моноклональних антитіл встановлено роль N-кінцевої ділянки ?-ланцюга фібрину у процесі полімеризації (канд. дис. Віктора Степановича Чудновця «Роль NH2-концевого участка цепи В? в процессе самосборки фибрина», 1995 р.). Виявлено також існування невідомого раніше центру полімеризації фібрину «с». Цей центр міститься у N-кінцевій частині ?-ланцюга D-домену фібрину (канд. дис. Павла Григоровича Гриценка «Локалізація центрів полімеризації у D-домені та неоантигенної детермінанти у D-димері фібрину», 2003 р.) [Lugovskoi E. V., Kolesnikova I. N., Gritsenko P G., Zolotareva E. N., Gaffney P., Nieuwenhuizen W., Komisarenko S. V. A neoantigenic determinant in the D-dimer fragment of fibrin // Thromb. Research. – 2002. – V. 107, N 3–4. – P. 151–156].

Результати багаторічних досліджень у цьому науковому напрямі було узагальнено Е.В. Луговським у монографії «Молекулярные механизмы образования фибрина и фибринолиза. Физико-химический и иммунохимический анализ». – К.: Наукова думка, 2003. – 219 с. За цією монографією Едуард Віталійович у січні 2005 р. захистив дисертацію «Молекулярні механізми утворення фібрину та фібринолізу» на здобуття наукового ступеня доктора біологічних наук. Значущість одержаних фундаментальних результатів важко переоцінити, тому що вони дають безпосередній вихід у практичну медицину, зокрема можуть стати теоретичною основою для створення нового класу антитромботичних препаратів. У цьому напрямі у відділі постійно ведеться напружена робота. Так, деякі з одержаних монАТ запропоновано використовувати з метою розроблення імунодіагностичних тест-систем для кількісного визначення найважливіших молекулярних маркерів активації системи зсідання крові та фібринолізу. Такими маркерами є D?димер та розчинний фібрин, концентрація яких зростає при різних захворюваннях та хірургічних втручаннях. Ці розробки пропонуються для виробництва діагностикумів, які мають велике практичне значення для моніторингу системи гемостазу. У 2003 році за цикл робіт «Імунохімічний аналіз механізмів полімеризації фібрину і фібринолізу» С.В. Комісаренку, Е.В. Луговському та І.М. Колесніковій було присуджено премію НАН України імені О.В.Палладіна, а загалом в імунохімічному вивченні системи зсідання крові в різні роки також брали участь К.Д. Ляшко, В.С. Чудновець, П.Г. Гриценко, Е.М. Золотарьова, Л.Г. Капустяненко та Н.Е. Луговська.

У 2010 р. під керівництвом С.В. Комісаренка Наталія Едуардівна Луговська захистила дисертацію «Виявлення неоантигенної детермінанти в молекулі фібрину та встановлення її функціональної ролі» на здобуття вченого ступеня кандидата біологічних наук. У цій дисертації при використанні фібрин-специфічного монАТ вперше було показано, що при переході фібриногену у фібрин в суперспіральній області молекули експонується неоантигенна детермінанта (епітоп цього монАТ). Ця неоантигенна детермінанта співпадає з функціональним сайтом, що бере участь в латеральній асоціації протофібрил фібрину [Lugovskoi E.V., Gritsenko P.G, Kolesnikova I.N., Lugovskaya N.E., Komisarenko S.V. A neoantigenic determinant in coiled coil region of human fibrin ?-chain. Thrombosis Research, 2009, 123, p.765-770.]. Дана робота була відмічена премією Верховної Ради України. У 2011 р. відбувся захист кандидатської дисертації Лади Григорівни Капустяненко «Локалізація центрів полімеризації в NH2 – кінцевій ділянці ?-ланцюга фібрину». Результатом даної роботі було виявлення нового сайту полімеризації «С», що разом з комплементарним центром «с», як і пара комплементарних центрів «А»-«а», бере участь у першій стадії полімеризації – формуванні протофібрил. У 2012 році Тетяною Анатоліївною Позняк було захищено дисертаційну роботу на тему «Локалізація нових сайтів полімеризації фібрину і пошук низькомолекулярних сполук, які блокують цей процес». В результаті виконання роботи отримано монАТ, епітоп для яких знаходиться у фрагменті А?240-491 aС-регіону молекули фібрину. За допомогою цих монАТ показано зміни просторової орієнтації aС-регіонів молекули фібрину в процесі його полімеризації. Встановлено локалізацію раніше невідомих сайтів полімеризації фібрину, які знаходяться у фрагментах Аa195-205 та g69-77 D-домену молекули. Вперше знайдено високоефективні низькомолекулярні інгібітори зсідання плазми крові людини на рівні полімеризації фібрину – 5,11,17,23-тетракіс[біс(дигідроксифосфорил)метил] калікс[4]арен та його натрієва сіль, які є основою для створення нового класу антитромботичних препаратів [Міжнародний патент; International Application No.: PCT/UA2011/000026; Pub. No.: WO/2011/129796 International Filing Date: 11.04.2011. Publication Date: 20.10.2011. 5,11,17,23-тетракис[дигидроксифосфорил]каликс[4]арен или его Na-соль как ингибиторы полимеризации фибрина. Komisarenko S. V., Lugovkoi E. V., Grytsenko P. G., Kalchenko V. I., Koshel T.A., Cherenok S. O., Yushenko O. A., Kolesnyk E. О].

В останній час отримали розвитку дослідження функціонального значення суперспірального регіону молекули фібрину в процесі полімеризації. Було визначено точну локалізацію неоантигенної детермінанти та епітопу фібрин-специфічних монАТ у фрагменті Bb 126-135. Показано, що експозиція даної ділянки відбувається одразу після відщеплення фібринопептиду А від фібриногену тромбіном і утворення мономерного фібрину Уточнено локалізацію шарнірної ділянки в цій області. Методами структурної біології було показано природу структурної перебудови, що полягає у підвищенні гнучкості суперспірального фрагменту в цій області молекули.

У 2007 році з метою кадрового підсилення відділу структури і функції білка Інституту до цього відділу була переведена досить велика група співробітників відділу молекулярної імунології (включно з «гібридомною» групою) на чолі з Е.В. Луговським, який, таким чином, повернувся через 22 роки до відділу, де починалася його наукова кар’єра, і зараз очолив його. Слід зазначити, що перехід цих співробітників ніяким чином не позначився негативно на дослідженнях імунохімічної будови протеїнів системи зсідання крові. Навпаки, виникла плідна співпраця між науковцями обох відділів, і дослідження молекулярних механізмів полімеризації фібрину набули більш високого рівня, зокрема за рахунок участі групи з відділу молекулярної імунології у дослідженнях зі створення рекомбінантних протеїнів.

Дослідження антигенів мікроорганізмів, зокрема мікобактерій, та вивчення природи поліреактивних імуноглобулінів. Групу у складі С.П. Бобровника (керівника) та К.П. Лященка з помічниками було створено С.В. Комісаренком у 1988 р. для імунохімічного вивчення антигенів мікобактерій, які спричинюють туберкульоз великої рогатої худоби та людини. Відомо, що вони відрізняються один від одного або від інших (атипових) мікобактерій, але водночас часто мають спільні імунодомінантні ділянки, проти яких передусім формується клітинна та/або гуморальна імунна відповідь чи то після вакцинації або під час захворювання на туберкульоз, або в разі носійства цих мікроорганізмів. Це явище перехресної реактивності значно ускладнює діагностику туберкульозу, призводить до помилково позитивних результатів, і, як наслідок, до неправильного лікування людей або завдає великих збитків у тваринництві. Тому завдання групи полягало у виділенні антигенів чи антигену, який був би моноспецифічним для певного виду мікобактерій, та одержанні проти нього антитіл.

Для діагностики туберкульозу людини і тварин використовують очищений протеїновий дериват туберкуліну (РРD), який є гетерогенною сумішшю протеїнів, пептидів, нуклеїнових кислот, вуглеводів. Із PPD було виділено антиген, специфічний до Mycobacterium bovis і названий видоспецифічним антигеном мікобактерій (ВСАМ). Він виявляв високу активність у клітинно-опосередкованому імунітеті й був перспективним для діагностики. До антигенів ВСАМ та PPD одержували монАТ і аналізували їх на «унікальність» розпізнавання антигенів мікобактерій. Робота у співпраці з Нью-Йоркським університетом, де проводять молекулярне клонування та вивчення структури антигенів мікобактерій і куди на початку 90-х поїхав працювати К.П. Лященко, підтвердила унікальність одержаних у відділі монАТ. Ці антитіла – перші, описані в літературі, які відрізняють антиген МРВ70 від антигену МРВ83 мікобактерій і взаємодіють з декапептидом (епітопом) структури LPASTIDELK [Wiker H. G., Lyashchenko K. P., Aksoy A. M., Lightbody K. A., Pollock J. M., Komissarenko S. V., Bobrovnik S. O., Kolesnikova I. N., Mykhalsky L. O., Harboe M. Immunochemical characterization of the MPB 70/80 and MPB83 Proteins of Mycobacterium bovis // Infection and Immunity. – 1998. – V. 66, N 4. – P. 1445–1452].

Важливим аспектом вивчення імунної відповіді на мікобактерії є те, що за звичайних умов атипові мікобактерії є непатогенними, а патогенними стають у разі імунодефіцитного стану, зокрема при захворюванні на СНІД. У відділі було одержано антитіла, які є перспективними для диференціації патогенних та атипових мікобактерій. Показано, що В-клітини пам’яті, специфічні до антигенів мікобактерій, найефективніше формуються під час імунізації живими мікобактеріями [Lyashchenko K. P., Wiker H. G., Harboe M., McNair J., Komissarenko S. V., Pollock J. M. Novel Monoclonal Antibodies against Major Antigens of Mycobacterium bovis // Scand. J. Immunol. – 2001. – V. 53, N 5.– P. 498–502].

Згодом аналізом антигенів мікроорганізмів у відділі займались Е.М. Кавун, О.Г. Борисова і Д.В. Колибо, до яких потім приєдналася С.І. Романюк. Зокрема, вони почали вивчати антигенну структуру адгезивних протеїнів Bordetella рertussis – пертактину (Р.69) та філаментозного гемаглютиніну (ФГА), які вважають найважливішими протективними антигенами збудника коклюшу. Із клітинної маси бактерій іонообмінною хроматографією було виділено у високоочищеному стані пертактин та проведено аналіз його антигенних детермінант та філаментозного гемаглютиніну, було виявлено В-епітоп у структурі ФГА, який відповідає за взаємодію ФГА iз CR3-інтегрином клітин тварин (канд. дис. Олени Георгіївни Борисової «Вивчення антигенної будови адгезивних білків B. рertussis за допомогою поліклональних антитіл до синтетичних пептидів», 1994 р.). Використання синтетичних пептидів дало можливість провести епітопне картування багатої на пролін ділянки 536–566 пертактину (канд. дис. Дениса Володимировича Колиби «Антигенна будова протективної пролін-багатої області 536–566 пертактину (З.69) – білка адгезії збудника кашлюку», 1999 р.). На основі монАТ було розроблено методику «сендвіч» (ІФА) для визначення токсину коклюшу.

З метою вдосконалення діагностики дифтерії і вивчення особливостей імунної відповіді на носіїв дифтерійних паличок було проаналізовано вміст дифтерійного токсину та протидифтерійних антитоксичних антитіл у сироватці крові дітей різних діагностичних груп. Встановлено антигенні властивості дифтерійного токсину і його субодиниць за різних форм дифтерійної інфекції у дітей, виявлено імунобіологічні властивості цього токсину, які дозволяють йому протидіяти факторам імунного захисту; запропоновано математичну модель дифтерійної інфекції (канд. дис. Світлани Іванівни Романюк «Антигенні й імунобіологічні властивості дифтерійного токсину та його субодиниць», 2002 р.). Було зроблено висновок, що визначення дифтерійного токсину, разом із визначенням титру антитоксичних антитіл високочутливими імунохімічними методами, можна рекомендувати як метод ранньої діагностики дифтерії та диференційної діагностики носійства токсигенних і нетоксигенних бактерій Corynebacterium diphtherіae.

Слід зазначити, що кандидатські дисертації Д.В.Колиби та С.І.Романюк було виконано за двосторонньою угодою про співробітництво між Інститутом біохімії та Інститутом біоорганічної хімії і нафтохімії НАН України (зокрема, доктором біол. наук Ю. Радавським). Більше десяти років у відділі молекулярної імунології під керівництвом Д.В.Колиби активно працює група молодих учених: С.І. Романюк, А.А. Кабернюк, О.С. Олійник, Т.А. Редчук, до яких зараз приєдналася кандидат біологічних наук К.О. Паливода та аспіранти А.Ю. Лабинцев та Н.В. Короткевич, а також студенти К.Ю. Манойлов, А.А. Сіромолот, О.В. Галкін та інші. Наукові інтереси групи зосереджено на вивченні антигенної будови та імунобіологічних властивостей факторів патогенності та вірулентності збудників інфекційних захворювань з метою вдосконалення методів їх діагностики та профілактики.

Сьогодні роботу групи спрямовано, по-перше, на клонування у клітинах Escherichia coli генів діагностично-значущих протеїнів – збудників інфекційних захворювань (насамперед туберкульозу та дифтерії), а по-друге, на одержання методом фагового дисплея рекомбінатних одноланцюгових варіабельних фрагментів антитіл (ScFv-антитіл) та на вивчення властивостей і можливостей використання їх як компонентів діагностикумів. Одержані цією групою результати є важливим етапом впровадження в Інституті біохімії сучасних методів молекулярної біології і проведення наукових досліджень з метою розроблення діагностичних тест-систем нового покоління з використанням рекомбінантних протеїнів. За цим напрямом досліджень захищено кандидатські дисертації: Олени Сергіївни Олійник «Одержання одноланцюгових варіабельних фрагментів антитіл проти дифтерійного токсину», 2010 р.; Андрія Аркадійовича Кабернюка «Отримання, модифікація та застосування рекомбінантних субодиниць дифтерійного токсину», 2010 р.; Тараса Анатолійовича Редчука «Створення діагностичних тестів проти туберкульозу з використанням рекомбінантних білків Mycobacterium», 2011 р. та докторська дисертація Дениса Володимировича Колиби «Молекулярні механізми імунного розпізнавання дифтерійного токсину», 2011 р [Redchuk T., Korotkevich N., Gorbatiuk O., Gilchuk P., Kaberniuk A., Oliynyk O., Kolibo D., Komisarenko S. Expression of Mycobacterium tuberculosis proteins MPT63 and MPT83 as a fusion: purification, refolding and immunological characterization // J. Appl. Biomed. – 2012. V. 10, No 4, p. 169-176. DOI. 10.2478/v10136-012-0013-z]. У 2012 році група Д.В.Колиби була перетворена у лабораторію імунобіології під його керівництвом.

Одним із сучасних напрямів роботи лабораторії є дослідження властивостей клітинного рецептора дифтерійного токсину – гепарин-зв’язувального EGF-подібного фактору росту HB-EGF. Було створено рекомбінантні аналоги цього рецептора, а також його розчинної форми, одержано їхні флуоресцентні похідні шляхом злиття з білками-мітками. На одержаних модельних системах вивчається транспорт дифтерійного токсину в клітинах, а також біологічні функції самого рецептору. На основі рекомбінантного HB-EGF було також розроблено ліганд-рецепторний імуноферментний метод виявлення дифтерійного токсину та антитоксичних антитіл в сироватці. У співробітництві з науково-виробничою компанією «ДіаПрофМед» розроблено тест-системи для кількісного визначення дифтерійного токсину і оцінки рівня протективних антитоксичних антитіл в сироватці крові, підготовлено матеріали для державної реєстрації цих діагностикумів. Слід також зазначити, що у 2012 році Оленою Олійник було створено бібліотеку рекомбінантних scFv-антитіл людини потужністю 109 (мільярд) специфічностей.

За проектом, який ініціював С. Комісаренко, науковці лабораторії імунобіології, у співпраці з колегами відділу структури і функції білка, зараз працюють над створенням рекомбінантних протеїнів системи зсідання крові людини (зокрема, антигемофілічних факторів VIII і IX та протеїну С).

Молекулярні механізми активації лімфоцитів та «нетрадиційні» рецептори імунокомпетентних клітин. Групою, яка працює над цією проблемою, керує доктор біологічних наук М. В. Скок. У 2012 році цю групу перетворено на лабораторію імунології клітинних рецепторів. До складу лабораторії зараз входять кандидати біологічних наук Л.М. Коваль, Г.Л. Гергалова, О.М. Калашник та О.Ю. Лихмус. У клітинах імунної системи вони досліджують будову та функції двох рецепторів, які є «нетрадиційними» для лімфоцитів, а саме: ацетилхолінового рецептора нікотинового типу (нАХР) та протеїназо-активованого рецептора типу 3 (ПАР-3). Для з’ясування цих питань було одержано функціонально активні антитіла, спрямовані проти сайтів зв’язування ацетилхоліну (нАХР) або щеплення тромбіном (ПАР-3) [Petrova Yu. I., et al. Komisarenko S. The role of proteinase-activated receptor 3 (PAR3) in mouse hybridoma studied with monoclonal antibody generated against thrombin cleavage site // Central Europ. J. Immunol. – 2008. – V. 33, 1. – P. 14–18]. Використання таких антитіл у комбінації зі специфічними агоністами чи антагоністами дозволило, з одного боку, виявити наявність відповідних рецепторів на В-лімфоцитах, а з другого – визначити їхні функції в активації і проліферації цих клітин [Komisarenko S. V., Koval L. M. and Skok M. V. Structure and function of nicotinic acetylcholine receptors expressed in B lymphocyte-derived cell lines // Europ. J. Biochtmistry. – 2004. – V. 271, Suppl. 1. – P. 123]. Під час дослідження нікотинового рецептора використовували нокаутних мишей, в яких бракувало певних субодиниць нАХР, та химерних мишей, у яких рецептор був відсутній лише в частині клітин крові. Було з’ясовано, що як нормальні, так і малігнізовані В-лімфоцити миші експресують принаймні два субтипи нАХР (?4?2 та ?7), а також ПАР-3. За будовою і механізмом рецептори нАХР подібні до рецепторів нейронів і є важливим фактором розвитку і активації В-лімфоцитів, зокрема формування їхнього антиген-специфічного репертуару, а також регулятором імунної відповіді. Одержані дані свідчать про тісний зв’язок імунної системи з нервовою системою (через нАХР) та системою зсідання крові (через ПАР-3) і також є важливими для з’ясування механізму патологічної дії нікотину на імуногенез та імунореактивність. Уперше показано, що автоантитіла проти нікотинових рецепторів можуть бути причиною зниження кількості цих рецепторів як на клітинах крові, так і в мозку експериментальних тварин, призводячи до порушення епізодичної пам’яті, що є однією з ознак хвороби Альцгеймера. Виявлено, що кількість таких антитіл є підвищеною в крові пацієнтів з ранньою формою хвороби Альцгеймера, що уможливлює розроблення альтернативних неінвазивних методів діагностики цього захворювання. Одержані зазначеною групою дослідників дані дають уявлення про молекулярні основи холінергічної регуляції гемопоезу, імунопоезу та активації лімфоцитів і свідчать про важливу роль ацетилхоліну не нейронального походження як медіатора при взаємодії імунокомпетентних клітин.

За результатами цих досліджень у 2006 р. Людмила Миколаївна Коваль захистила дисертацію «Вплив нікотину на функції клітин В-лімфоцитарного походження» на здобуття наукового ступеня кандидата біологічних наук, а Марина Володимирівна Скок у тому ж році успішно захистила дисертацію «Будова і функції ацетилхолінових рецепторів В-лімфоцитів» на здобуття наукового ступеня доктора біологічних наук. У подальшому відбувся захист кандидатських дисертацій Олени Миколаївни Калашник «Вплив продуктів деградації фібрину на клітини лінії РС–12», 2009 р.; Олени Юріївни Лихмус «Антитіла проти нікотинового ацетилхолінового рецептора та їх зв’язок з хворобою Альцгеймера», 2011 р.; Галини Леонідівни Гергалової «Роль нікотинових ацетилхолінових рецепторів у функціонуванні мітохондрій», 2012 р. В останній роботі було вперше виявлено наявність нікотинових ацетилхолінових рецепторів на зовнішній мембрані мітохондрій та встановлено їх роль у регулюванні процесів мітохондріального шляху апоптозу [Gergalova G.L., Lykhmus O.Yu., Kalashnyk O.M., Koval L.M., Chernyshov V.O., Kryukova E.A., Tsetlin V.I., Komisarenko S.V. & Skok M.V. Mitochondria express ?7 nicotinic acetylcholine receptors to regulate Ca2+ accumulation and cytochrome c release: study on isolated mitochondria. // PLoS One 2012;7(2):e31361]. Ці дослідження висвітлюють новітню роль холінергічної регуляції у внутрішньоклітинних процесах та відкривають принципово нові можливості впливу на клітинне виживання.

У 2012 році за цикл праць «Будова і функції нікотинових ацетилхолінових рецепторів В-лімфоцитів» М.В. Скок, Л.М. Коваль та С.В. Комісаренку була присуджена премія НАН України ім.І.І. Мечникова. Привертає увагу певна закономірність. Працюючи в Інституті Пастера у 1974 – 75 роках, молодий Сергій Комісаренко звернув увагу на те, що в цьому Інституті практично ніяк не вшанована пам'ять І.І. Мечникова. І тому він звернувся до C.В. Червоненка -- Посла СРСР у Франції та до МЗС УРСР з листом про важливість відзначення пам’яті нашого славетного земляка в Інституті Пастера. Ініціатива теоретично була підтримана, проте практично нічого не було зроблено. Але так сталося, що Сергій Комісаренко затоваришував із відомим українським скульптором Валентином Знобою. Він захопив Валентина Івановича ідеєю створення скульптурного портрета Мечникова, надав йому багато різних фото Іллі Ілліча, інших інформаційних матеріалів і навіть привіз старовинний мікроскоп часів Пастера для відтворення у скульптурі. Молодий вчений і відомий скульптор багато годин обмірковували варіанти, малювали схеми, думали, де розмістити пам’ятник на території Інституту. Однак за роки, що минули після 1975, в Інституті Пастера на місці колишнього паркінгу для авто почали будівництво відділення імунології, якому мали дати назву «Будинок Мечникова». Звичайно, кращого місця для пам’ятника як біля цього будинку не знайти. На початку 80-х С.Комісаренко був у короткотерміновому відрядженні до Франції, але встиг відвідати Інститут Пастера і зробити фотографії місця для пам’ятника, а представництво УРСР при ЮНЕСКО провело переговори з дирекцією Інституту Пастера і отримало попередній дозвіл на його встановлення. Позував  для остаточного варіанта бюста Мечникова відомий український художник Юрій Якутович, який зовні нагадував великого вченого. Скульптурний портрет видався дуже вдалим, і у лютому 1986 року в Інституті Пастера біля «Будинку Мечникова» на п’єдесталі з білого мармуру з надписом «Інституту Пастера від АН УРСР» було встановлено бронзовий портрет нашому Великому співвітчизнику, який заклав основи імунологічної науки. І от через 25 років після відкриття пам’ятника Мечникову у Парижі, ініціатор і, певною мірою, співавтор пам’ятника вже відомий вчений академік С.Комісаренко, разом зі співробітниками свого відділу, був відзначений премією ім. І.І. Мечникова за фундаментальні дослідження в галузі клітинної імунології!

Із січня 2000 р. у відділі молекулярної імунології на посаді старшого наукового співробітника працювала Наталія Юріївна Євдокимова. Її наукові інтереси були зосереджені на з’ясуванні зв’язку фенотипових змін клітин із метаболізмом позаклітинного матриксу (ПКМ). Особливе місце займало вивчення цих питань у контексті розвитку ускладнень цукрового діабету. Результати проведених досліджень показали, що підвищений рівень глюкози стимулює збагачення матриксу мезангіальних і ендотеліальних клітин високомолекулярною гіалуроновою кислотою (ГК), але механізм цього явища різний для різних типів клітин. У мезангіальних клітинах відбувається активація трансформуючого фактора росту ?1 (TGF?1) тромбоспондином-1, що збільшує експресію ГК-синтази 2 і відповідно стимулює синтез  гіалуронової кислоти. В ендотеліальних клітинах TGF?1 стимулює зв’язування ГК її рецепторами CD44. Ускладнення цукрового діабету можуть розвиватися через дисбаланс системи коагуляція/фібриноліз і підвищення рівня D-димеру фібрину (DD). Встановлено, що DD знижує вміст антикоагуляційного гепаран сульфату в матриксі ендотеліальних клітин і водночас стимулює активацію TGF?1, що призводить до додаткових патологічних змін матриксу. Дослідження останніх років присвячено висвітленню механізму утворення діабетичних виразок. Передумовою їхнього розвитку можуть бути природжені зміни системи ГК-CD44 фібробластів, а збільшення рівня глюкози провокує утворення виразок унаслідок акумуляції високомолекулярної гіалуронової кислоти. Було також знайдено, що розроблений у відділі протипухлинний препарат «Мебіфон» зменшує молекулярну масу гіалуронової кислоти у матриксі фібробластів і ендотеліальних клітин, яка при цукровому діабеті збільшена, і тому «Мебіфон» може бути корисним у лікуванні діабетичних виразок. Ці дослідження було виконано Н.П.Карловою, Л.Д.Веселовською, Н.С.Барановою у співпраці з проф. С.Є.Подпрятовим – головним хірургом І Київської міської клінічної лікарні. У 2009 році Наталія Юріївна Євдокимова успішно захистила докторську дисертацію на тему «Роль трансформувального фактора росту ?1 в регуляції структурно-функціонального стану позаклітинного матриксу за цукрового діабету», але пізніше звільнилася з роботи за станом здоров’я.

Моделюванню механізмів поетапної експресії генів під час диференціації лімфоїдних клітин, пошукові можливої участі мікроРНК у цьому процесі було присвячено роботу аспіранта відділу В.А.Галицького. Ним виявлено, що генні мережі диференціації, проліферації та апоптозу клітин – це єдине інформаційне угруповання. Перелічені мережі складаються з більш-менш автономних модулів. Елементарним модулем є генне угруповання, активність якого часто координується власними позитивними оборотними зв’язками. Результати цих досліджень підсумовано Володимиром Адамовичем Галицьким у кандидатській дисертації «Біоінформативний аналіз молекулярних механізмів диференціації лімфоїдних клітин» (2008 р.).

У відділі наразі працює і навчається багато молодих науковців, які готові прийняти естафету від старшого покоління, засвоїти їхні наукові здобутки і йти далі до нових звершень. А ці наукові здобутки відділу молекулярної імунології досить вагомі й відомі не тільки в нашій країні, але й поза її межами як завдяки безумовному авторитетові його фундатора і керівника, так і завдяки його співробітникам, які успішно співпрацюють з відомими науковими центрами, отримують міжнародні гранти на проведення спільних досліджень, публікують результати своїх досліджень у провідних українських і міжнародних наукових журналах. Деякі з них регулярно проходять стажування за кордоном. Зокрема, співробітники відділу співпрацюють з Інститутом біоорганічної хімії ім.М.М.Шемякіна та Ю.А.Овчинникова РАН (м. Москва); роботи з дослідження нАХР виконувалися у співпраці з Пастерівським інститутом у Парижі (проф. Ж.-П.Шанже) та Еллінським інститутом Пастера в Афінах (проф. С.Цартос), а дослідження ПАР-3 – з Університетом штату Нью-Йорк у Стоні Брук (проф. В.Баху); дослідження обміну гіалуронової кислоти при цукровому діабеті – з Медичною школою Імперського коледжу в Лондоні (проф. Р.М.Мейзон) та Інститутом імунології і експериментальної терапії у Вроцлаві (проф. Я.Боротинський) тощо. Плідною виявилася співпраця з Інститутом біології Академії наук провінції Шандунь Китайської Народної Республіки, з яким підписано угоду про наукове співробітництво по створенню у КНР ліків на основі технологій, розроблених в Інституті біохімії ім.О.В.Палладіна НАНУ, а також з Йілдіз (Зоряним) технічним університетом у Стамбулі.

Дослідження відділу проводилися за підтримки міжнародних грантів INTAS, CRDF, УНТЦ, стипендій ЕМВО і FEBS, українсько-французької програми «Дніпро» та ін.

Як завжди, нині відділ молекулярної імунології крокує в ногу з часом. Його співробітники продовжують працювати над виконанням як фундаментальних, так і прикладних досліджень (теми: «Дослідження імунохімічної структури біологічно активних білків та пептидів», «Створення антитромбінових препаратів, які блокують центри полімеризації фібрину»); створювати новітні біотехнології (тема: «Розробка підходів до вдосконалення імунохімічної діагностики туберкульозу великої рогатої худоби. Оцінка діагностичної важливості рекомбінантних антигенів Mycobacterium bovis») та нанобіотехнології (тема: «Створення гібридомних наночастинок як надчутливих флуоресцентних сенсорів нового покоління, модифікація їхньої поверхні та розробки біоспецифічних наночастинок колоїдного золота для імунохімічного аналізу»); виконувати інноваційні проекти (тема: «Розробка комплексу імуноферментних тест-систем для діагностики та моніторингу лікування захворювання систем кровообігу») тощо.

Вчитель і учні

Підсумовуючи результати діяльності відділу молекулярної імунології, можна з упевненістю сказати, що академік Сергій Васильович Комісаренко створив авторитетну і потужну наукову школу з молекулярної імунології. І цей процес, на щастя, не завершується, адже завдяки виваженій політиці Сергія Васильовича молодь повернулася обличчям до науки, а для молоді він сам є взірцем Ученого, Людини з активною життєвою позицією і взагалі – Особистості.

Як директор Інституту та академік-секретар Національної академії наук України С.В. Комісаренко всіляко підтримує наукову молодь. У нього є ще один життєвий девіз: «Науку слід робити гуртом. Має бути єдність молодості й досвіду». Він вважає, і не безпідставно, що найбільш плідний вік для науковця в експериментальній біології є 30–50 років, коли люди роблять найзначніший внесок у наукову спадщину. Разом з тим дуже важливими є досвід, здобутки і традиції, набуті старшим поколінням науковців, які необхідно передавати молоді, що йде їм на зміну.

З метою заохочення молоді до науки в Інституті поновлено роботу Ради молодих учених, організовано щорічний конкурс молодих учених, який став традиційним у межах не тільки Інституту біохімії, але й інших (спільних за профілем) наукових установ Києва й усієї України. Впроваджено різні види преміювання молодих науковців, що є істотним фінансовим бонусом. Для них встановлено іменні стипендії відомих біохіміків, які працювали в Інституті біохімії: В.О.Бєліцера, М.Ф.Гулого, Д.Л.Фердмана, Р.В.Чаговця, а також стипендії дирекції. Окрім того, є стипендії Національної академії наук України та Президента України. Дирекція Інституту допомагає молоді у фінансуванні закордонних відряджень на міжнародні наукові конференції та школи. Як директор Інституту С. Комісаренко активно сприяє якомога швидшому просуванню молодих учених на вищу посаду та у наступний науковий ступінь, постійно сприяє комп’ютеризації наукової роботи.

Спеціально для молодих науковців за ініціативою Сергія Васильовича та за його участю у 2003 р. на базі відділу молекулярної імунології Інституту біохімії проведено міжнародну школу-семінар Федерації європейських біохімічних товариств «Сучасні методи молекулярної імунології» (FEBS Advanced Courses «Modern techniques in molecular immunology»). У роботі семінару взяли участь декілька провідних учених світу, зокрема давні друзі-колеги С. Комісаренка, академіки Національної академії наук США – колишній директор Інституту молекулярної генетики Кельнського університету К. Раєвський (ФРН) та колишній президент Вайцманівського інституту М. Села (Ізраїль), а також П. Рад (Велика Британія), У. Хельман (Швеція) та Р. Мерно (США). Завдяки організації і проведенню школи-семінару було суттєво модернізовано частину лабораторних кімнат відділу, що дозволило впровадити в дослідження сучасні методи молекулярної біології.

Загалом, за роки, що минули, співробітникам відділу разом із Сергієм Васильовичем доводилося багато займатися науково-організаційною роботою: вони відповідали за організацію і проведення численних республіканських і міжнародних семінарів та шкіл з молекулярної імунології.

С.В. Комісаренко успішно поєднує наукову і громадську діяльність із педагогічною роботою. Упродовж багатьох років він керував республіканською програмою з імунології «Механізми імуностимуляції» (1978-1986), підготував і читав курси лекцій з імунохімії на кафедрі біохімії Київського національного університету імені Тараса Шевченка (1976–1984 pp.) та з молекулярної імунології у Київському відділенні МФТІ (1983–1990 pp.). З урахуванням тенденцій розвитку сучасної біологічної науки і нагальних практичних потреб у 2000 р. за його ініціативою при Інституті біохімії ім.О.В.Палладіна створено відділення «Біотехнологія» кафедри біохімії Київського національного університету імені Тараса Шевченка, яке він очолює і читає курс лекцій для студентів, готує аспірантів та успішно керує навчальним процесом цього філіалу.

Не відстають від свого Вчителя і Наставника у передаванні знань молодшому поколінню і співробітники відділу молекулярної імунології. Протягом 1995–2003 рр. М.В.Скок викладала курс «Основи імунології» на кафедрі біології природничого факультету Національного університету «Києво-Могилянська академія». Цей курс став основою підручника, виданого у 2002 р. видавництвом «Фітосоціоцентр». Д.В.Колибо читає нормативний курс імунології в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка та ряд спецкурсів (з 1999 р.). Він є співавтором підручника «Імунологія», що вийшов у видавництві «Вища школа» (2005 р) та був перевиданий видавництвом «Київський університет» (2011 р). Співробітники відділу беруть також активну участь у навчальному процесі відділення «Біотехнологія».

«Якщо не я, то хто?»

Талановитий та багатогранний, Сергій Васильович Комісаренко є вченим з дивовижно широким колом інтересів, які виходять далеко за межі біологічної і медичної науки. Наукова полівалентність (медицина, біохімія, молекулярна біологія, імунологія, біотехнологія, нанобіотехнологія) доповнена бездоганною ерудицією. Вчений-сподвижник все своє життя присвятив не лише дослідженню, але й практичному розв’язанню гострих проблем охорони здоров’я людей (зокрема, інфекційним і онкологічним захворюванням, СНІДу).

І ці якості він хоче бачити й у молодого покоління науковців, яких він всіляко підтримує, й у своїх колег, з якими щедро ділиться здобутими новими знаннями, міркуваннями, планами. Для цього він використовує будь-яку нагоду: чи то засідання вченої ради інституту, головою якої він є, чи то трибуну українського біохімічного з’їзду, який він регулярно скликає як президент Українського біохімічного товариства, чи то українсько-польську Парнасівську конференцію, постійним співголовою оргкомітету якої він є, і яка відбувається раз на два роки під егідою Українського і Польського біохімічних товариств (з 2011 р. до них приєдналося Ізраїльське біохімічне товариство), або інші численні форуми.

С. В. Комісаренко щиро прагне того, щоб у нашій країні нарешті з’явилося справедливе ставлення до Людини. Він говорить: «Людина – це багатство, її знання, уміння є унікальними. Молоді слід знати: якщо людина чесно працює – вона може забезпечити себе гідним рівнем життя».

Саме такою працьовитою людиною, яка не втрачає марно бодай хвилину свого життя, і є Сергій Васильович. Його робочий день – це не вісім і, навіть, не дванадцять годин. Дуже часто світло в його інститутському кабінеті вимикається тільки під ранок, а о 9-й – він уже знов на своєму робочому місці. Сергій Васильович розуміє, що життя, на жаль, обмежене часом, а йому потрібно так багато зробити і скрізь встигнути. Окрім наукової, науково-організаційної та педагогічної роботи, про яку йшлося вище, він переймається безліччю інших проблем і питань громадського спрямування, від вирішення яких залежимо не тільки ми з вами, але й суспільство в цілому.

Зокрема, С. В. Комісаренко – член редколегії міжнародного журналу з імунофармакології (Італія), член ради Міжнародного товариства імунофармакологів (США) і ради Федерації європейських біохімічних товариств (FEBS), президент Українського біохімічного товариства, головний редактор журналів «Український біохімічний журнал» та «Біотехнологія» (тепер «BIOTECHNOLOGIA Acta»), член комітету з Державних премій України в галузі науки і техніки. Його також обрано Почесним членом та членом Ради директорів Британо-Української торговельної палати (1998 р.), першим заступником голови Української ради миру (1999 р.), Президентом Українського інституту миру і демократії (2000 р.), членом Ради міжнародного журналу «Європа» (Польща), президентом благодійної організації інвалідів «Спеціальна Олімпіада України» (2002 р.) та головою наглядової ради «Міжнародного фонду національної пам’яті України» (2007 р.). Указами Президента України у вересні 2007 р. та червні 2009 р. С.В.Комісаренка призначено головою Міжвідомчої комісії з питань біобезпеки та біологічного захисту при Раді національної безпеки та оборони України. І кожна з цих позицій потребує не тільки енциклопедичних знань, бездоганного авторитету і державницької позиції, але й багато іншого, зокрема часу, енергії, зрештою – здоров’я.

Не можна, хоча б коротко, не зупинитися на декількох, але дуже яскравих та характерних для С. Комісаренка епізодах його життя, які, на щастя, не стали драматичними. Як кожний свідомий громадянин і патріот своєї країни, особливо такий, який добре обізнаний (часто із середини) з певними, зокрема негативними, процесами у державній владі, але який вже покинув державну службу і не несе притаманних їй зобов’язань, Сергій Васильович Комісаренко не міг залишатися пасивним спостерігачем того, як Україна, що стала незалежною державою, замість поступової розбудови своєї державності, створення справеливого громадського суспільства та економіки, побудованої на «високих» технологіях, рік за роком втрачала надані історією можливості. Спостерігаючи бурхливий ріст корупції, ініційованної із самого верху державної влади, постйний «конфлікт інтересів», нехтування інтересами держави, пригнічення «середнього» класу, який у демократичному суспільстві складає більшість і основу населення, він вирішив не звертати увагу на можливі реальні загрози для себе та для близьких до нього людей і обрав активну політичну позицію. Так, у 1999 році він публічно виступив проти Президента Кучми, звинувативши його у зловживаннях та некомпетентності, а потім очолив виборчу кампанію колишнього Прем’єр-міністра України Євгена Марчука – одного з найбільш реальних претендентів на посаду Президента країни на виборах 1999 року. У 2000 – 2 01 роках Сергій Комісаренко був серед 16 засновників «Форуму національного порятунку» України і єдиним неполітиком серед засновників. Можливо, саме тому члени Форуму обрали його незалежним «спікером», якому довелось виступати від імені Форуму на його заснуванні та під час найважливіших подій. Зрозуміло, що поява незалежної та авторитетної особистості – академіка Комісаренка – серед своїх супротивників не викликало радощів у президента Кучми, але його спроби зняти Сергія Васильовича з посади директора Інституту біохімії (про які знає дуже мало людей) були неможливими, бо ця посада є виборною. Через декілька років академік Комісаренко вже сам був кандидатом на посаду Президента України на виборах 2004 року, сподіваючись на підтримку широких верств інтелігенції. Експерти й досі згадують полеміку і його блискучу перемогу на телевізійних дебатах кандидатів у Президенти: Комісаренко – Вітренко. Після виборів, які, як відомо, виграв тоді В. Ющенко, один з оглядачів сказав на телебаченні: «Комісаренко набрав найбільшу кількість голосів у перерахунку на затрачені кошти», але…

Сповідуючи філософію добра і доброчинності, Сергій Васильович приділяє багато уваги і особливо опікується діяльністю благодійної організації інвалідів «Спеціальна олімпіада України», бере безпосередню участь в організації проведення спортивних занять та змагань для людей з вадами розумового розвитку як в Україні, так і за кордоном. Цей рух для людей з вадами розумового розвитку було засновано родиною Президента США Дж.Ф. Кеннеді на початку 60-х років. Зараз він є найчисленнішною спортивною організацією інвалідів у світі. І Сергій Васильович все робить для того, щоб «Спеціальна олімпіада України» також стала популярною благодійною організацією в Україні, якою СО є у світі. Бо що може бути благороднішим, ніж допомога людям-інвалідам із цією нозологією!

С.В.Комісаренко – автор численних статей про науку, культуру, політику. Його роздуми щодо цих питань – це розмірковування небайдужої людини, громадянина з активною життєвою позицією.

Він справжній патріот України з почуттям високої відповідальності та турботи за державу та її майбутнє. Так, у 2001 р. його було запрошено зробити головну доповідь у штабі ООН на міжнародній конференції, присвяченій 15-річчю аварії на Чорнобильській АЕС. У 2002 р. він виступав від України у Брюсселі на міжнародній конференції «Декілька Європ та трансатлантичні стосунки», у 2003 р. робив доповідь в Інституті Кеннана у Вашингтоні «Україна між виборами 2002–2004», а у Кентському університеті (США) був почесним доповідачем з лекцією про вплив аварії на Чорнобильській АЕС на екологію у світі. У 2005 р. Сергія Васильовича було запрошено Королівською академією наук Канади виступити із серією доповідей в різних університетах Канади.

Починаючи з 2005 р., він щорічно представляє Україну як експерт і виступає від її імені на міжнародних форумах найвищого рівня з питань біобезпеки та біозахисту (Швейцарія, Велика Британія, Фінляндія, Хорватія, Франція, Швеція, Німеччина, Грузія, Таїланд, Угорщина, ПАР, інші), проводить в Україні Міжнародні конференції «Біобезпека і біозахист: впровадження рекомендацій щодо конвенції про заборону біологічної зброї», Київ, (2010, 2012 рр.), а також Міжнародні семінари, присвячені питанням освіти в галузі біобезпеки і біозахисту, Київ, Одеса (2012 р.). Загалом про міжнародну діяльність і міжнародні наукові зв’язки Сергія Васильовича можна написати окремо, але в цьому короткому нарисі ми зробимо посилання на його сайт (www.komisarenko.kiev.ua), де можна ознайомитися лише з переліком закордонних відряджень тільки за останні п’ять років (понад 35 відряджень). І скрізь він гідно представляє нашу науку, нашу країну.

Естафету передано – естафету прийнято!

Так, Сергію Васильовичу пощастило. Він виховувався в атмосфері спілкування з найвідомішими представниками академічної науки, культури та медицини України. Досить назвати друзів або близьких знайомих його батька, з якими молодий Сергій зустрічався в дитячі і підліткові роки – родинами Богомольців, Стражесків, Білецьких, Коломійченків та ін. Його батько був близько знайомий з П.Тичиною, М.Рильським, М.Бажаном, Н.Ужвій, А.Бучмою, О.Гончаром та багатьма іншими видатними особистостями, що безумовно впливало на формування світогляду Сергія, який, хоч і дитиною або юнаком, був також знайомий з друзями свого батька, а добре ставлення до нього Леся Терентійовича Гончара, аж до самої смерті Великого Українця, Сергій Васильович зберігає як один з найдорожчих подарунків життя. До цього слід додати ще його природну обдарованість, постійний пошук нового, комунікабельність та надзвичайну працездатність. Тому й не дивно, що серед друзів та знайомих академіка Сергія Комісаренка було і є теж багато найвідоміших людей в Україні та за кордоном, серед яких лауреати Нобелівської премії, державні діячі і такі геніальні постаті, як Марк Шагал, Зубін Мета, з якими пощастило зустрітися Сергію Васильовичу.

У своєму рідному Інституті академік Комісаренко працює з 1966 р. Кожен, хто спілкувався з ним, вирішуючи будь-які питання – наукові, науково-організаційні, громадські, або слухав виступи С. Комісаренка, відчув на собі привабливість його особистості – високоосвіченої та високообдарованої людини, яка має ґрунтовні, енциклопедичні знання з різних галузей не лише біології та медицини і взагалі природознавства, але й суспільних наук, літератури, мистецтва (живопису, музики, театру), досконало володіє кількома іноземними мовами.

У життєвій круговерті, коли розписана чи не кожна хвилина, у С.В. Комісаренка знаходиться час на сім’ю він глибоко шанує пам’ять своїх батьків, цінує брата, обожнює чарівну дружину Наталю Борисівну, інженера-будівельника за освітою, та улюблену доньку Ганну.

Сьогодні Сергій Васильович – дійсний член (академік) Національної академії наук України (імунологія, 1991), дійсний член (академік) Національної академії медичних наук України (імунологія, 1993), доктор біологічних наук (молекулярна біологія, біохімія), професор (біохімія), лауреат Державної премії України (1979) та премій НАН України: ім.О.В. Палладіна (2003), ім.І.І. Мечникова (2012). Він нагороджений почесними відзнаками Президента України: орденом «Ярослава Мудрого» V ступеня (2005), орденом «За Заслуги»: III (1996) і II ступеня (1998), найвищою нагородою КНР для іноземців - орденом «Дружба» (2012), Почесною Грамотою Верховної Ради України (2003), почесним званням «Заслужений діяч науки і техніки України» (2008). Він обраний почесним доктором Кінгстонського та Північно-Лондонського Університетів (1997), почесним професором Одеського національного університету ім. І.І.Мечникова (2010) та Інституту мікробіології і імунології ім. І.І.Мечникова НАМН України (2011), почесним членом Польського біохімічного товариства (2011). Має Ранг Надзвичайного і Повноважного Посла України (1992). Працює академіком-секретарем Відділення біохімії, фізіології і молекулярної біології Національної академії наук України (з 2004) та директором Інституту біохімії ім. О.В. Палладіна НАН України (1988–1992 рр. і з 1998 р.).

Та чи не найголовнішим і найвагомішім науковим здобутком С. Комісаренка є створення в Україні нового напряму досліджень – молекулярної імунології, а разом з ним – наукової школи, представники якої, у свою чергу, вже стали відомими вченими як у нашій країні, так і за її межами.

Своє 70-річчя Сергій Васильович зустрічає в розквіті творчого натхнення, сповнений нових ідей, задумів і планів. Тож побажаємо йому і його команді успішного подолання тернистого шляху до нових вершин знань, до нових звершень!